— Панасе!.. Iване!.. Братики, що це ви робите?
Вiн силкувався пручатися, але нiчого не мiг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв'язали вiрьовкою. Тодi положили його на спину додолу.
— Слухай, — промовив Панас, дiстаючи з-пiд свити сокиру, — тiльки писнеш, тiльки крикнеш, так тобi цiєю сокирою й розвалю голову. Розумiєш? Мовчи ж!
Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тiльки дивився на них широко розплющеними очима.
— Затуляй вiкна! — звелiв Панас Iвановi. Один ухопив Грицькову свиту, другий — чумарку й рядно, i позатуляли три невеличкi вiконця. Тодi посiдали на лавi, а Грицько зв'язаний лежав долi серед хати.
— Слухай же ти, — озвався до його Панас, — чого ми до тебе прийшли! Одступись од землi!
— Не вiдступлюсь, одказав Грицько.
— Дослухай спершу! Вiдступись од землi, заприсягнись, що не займатимеш бiльше її, i не позиватимеш нас, i нiкому не скажеш про те, що ми в тебе були! Заприсягнись перед iконою i святою землею. Iване, знiми iкону.
Iван полiз до божника i зняв. Панас узяв iкону в його i пiдiйшов до Грицька.
— Ось iкона, присягайсь.
— Не заприсягнусь.
— Слухай, Грицьку! — загомонiв Панас — його вже обнiмали лютощi.Слухай та помiркуй про те, що я зараз тобi казатиму, добре помiркуй, щоб потiм не жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся, — мордуватиму тебе доти, аж поки скоришся. Подумай про це, да тiльки не довго, бо я довго не ждатиму.
Вiн положив iкону на стiл, а сам сiв на лавi. Iван стояв у порога, похнюпившись. Грицько мовчав, тiльки важко дихав. Страшно блiде обличчя його здавалося мертвим.
— Ну? — попитав нарештi Панас.
— Не заприсягнусь… — хрипко ледве вимовив Грицько.
— Дак брешеш же! Заприсягнешся!.. — скрикнув Панас, зiрвався з мiсця й кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що їм зв'язано було тому руки, вiн звiв його на ноги i тодi вiдразу штовхнув, кинув додолу. Безщасний упав, але зараз же Панасовi руки знову звели його та й знову кинули. Важко вдарившись об долiвку, Грицько застогнав.
— Квокчеш! — лютуючи, гарикнув Панас i все пiдводив i кидав його, пiдводив i кидав.
— Брате! — прохрипiв нещасний. — Брате! Панас припинивсь:
— Ну?
— Змилосердься!..
— Заприсягнешся?
— У мене дiти малi…
— Заприсягнешся?
— Брате! Є ж бог на свiтi!.. Вiн же все бачить!.. Вiн покарає… Брате, змилосердься! — На губах у його зачорнiла кров.
— Заприсягнешся?
— Нi.
— Дак на ж Тобi!..
Панас iзнову вхопив його за налигач i з усiєї сили штовхнув iще раз. Трицько впав головою просто на рiжок скринi, вдарився об нього i тодi зсунувся вниз, додолу, лiгши ниць.
— Ну, ти, повертайсь!..
Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тiло простяглось без життя, голова закинулась назад.
— Ну, вдовольнився? Кажи тепер — що надумав? Грицько не озивався. Тiло не Ворушилось. Iван увесь час стояв, немов скам'янiлий. Не мiг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнiтив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав:
— Вiн мертвий…
— Мовчи, дурню! — вiдказав Панас, а тодi знов удався до Грицька:- Ну, ти, кажу тобi, — не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!
I вiн з усiєї сили вдарив його чоботом у бiк. Грицько мовчав..
— Уставай, кажу тобi! — крикнув Панас несамовито. — Уставай! Уставай! Уставай!..
I за кожним «уставай» вiн бив його з усiєї сили в бiк чоботом, аж посувалось тiло по хатi, але не виявляло життiв. А Панаса обняла лютiсть, страшна лютiсть на це бездушне тiло за те, що воно не ворушиться, не озивається. Вiя не хотiв цьому йняти вiри, вiн мукою хотiв примусити Грицька виявити життя, розвiяти його,_ Панасiв, страх, I вiя бив його, топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, i хрипiв:
— Уставай! Уставай! Уставай!
Iван стояв бiля дверей, спiднi щелепи ходили в його ходором, вiн увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тiльки стояв i дивився божевiльними очима.
— Уставай! Уставай! Уставай!
Але вiн не встав.
Нарештi Панас зупинився знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, i дивився на мертвого брата. Тодi враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом…
Груди не дихали.
Помiтив на головi, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому мiсцi, де вдарила голова об гострий рiжок залiзом обкованої скринi.
Панас пiдвiвся й повернувся до Ивана:
— Слухай, ти! Коли ти менi хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобi те, що йому!
Хотiв iти, але завернувся, сiв на лавi, став думати. Нарештi озвався до Ивана:
— Пiди в сiни, знайди там вiжки, перекинь їх через трамок.
Iван не йшов, а стояв, трусячись.
— Ну, йолопе! Чого стирчиш? Iди, кажу тобi!
Iван вийшов. Поки вiн там порався, Панас розв'язав Грицька. Тодi витяг труп у сiни, винiс туди й лампочку. Перекинутi через трамок вiжки вже телiпалися серед сiней. Панас зав'язав на одному кiнцi петлю, взяв пiд пахви Грицькове тiло, пiдтяг пiд вiрьовку i надiв труповi на шию петлю.
— Тягни!
Iван узявся за другий кiнець вiжок. Вiрьовка шморгнула через трамок, труп пiдвiвся головою. Панас пiддав його. Труп заколихався над землею, витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.
— Я подержу його так, а ти по драбинi злiзь на трамок, зав'яжи там вiжки.
Панас держав труп, а Иван приставив драбину, полiз на трамок i зав'язав вiжки. Тодi Панас одiйшов.
Труп заколихався серед сiней.
Панас узяв за руку Ивана i, як дитину, вивiв iз сiней.
Лампочка, покинута в куточку на водянцi, блимала помалу тьмяним свiтлом, освiчувала сiни, а серед їх трупа зо звислими руками.
Вiн ще колихався рiвно й тихо: ра-аз… ра-аз…
VI. ХТО ВИНЕН
У недiлю рано-вранцi Зiнько лаштувався їхати на ярмарок у Чорноус. Оглядiвся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з собою. Почав був шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижнi та й досi не вернув. Було ще рано, i Зiнько пiшов по лантух до Грицька.
Одчинив дверi в сiни i побачив, що серед них висить чоловiк, спустивши руки й нахиливши наперед голову.
— Що воно? — подумав Зiнько, не зрозумiвши, що саме бачить.
Приступив ближче, пiзнав Грицька, побачив вiрьовку на шиї.
«Грицько повiсивсь!» — промайнуло йому в головi.
Вiн скочив, щоб пособити, щоб зняти, i доторкнувсь до рук холодного трупа. Пособляти було нiкому: Грицько був мертвий.
Зiнько кинувся з сiней. Ледве вибiг, побачив, що в двiр увiходить сусiда Грицькiв, Юхим.
— Грицько повiсивсь! — крикнув йому Зiнько. Той чи не дочув, чи не мiг iще зрозумiти такої надзвичайної речi i спитався:
— Що ти кажеш?
— Грицько повiсивсь, — кажу. Юхим спинився вражений:
— Як то повiсивсь? Чого?
— Не знаю… Висить мертвий у сiнях…
— Та ну?
— Iди глянь!
Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.
— Оце, не дай боже! — промовив, перехрестившись. — Ходiм швидше до волостi та скажемо!
Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.
Тим часом чутка про подiю вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицькової хати.
Оглянувши тiло, урядник iз старшиною поставили бiля нього двох десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi. Там уже був писар, i вони заходилися писати про страшну пригоду слiдчому, становому та лiкаревi. Незабаром двоє поштарiв уже бiгло верхи, везучи тiї звiстки, Зiньковi та Юхимовi звелено сидiти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.