— Що це ви на мене так дивитеся?
— Та вона нiчого не знає,- промовила стара баба, а потiм загомонiла до Гаїнки:- Так ти нiчого й не знаєш, дочко?
— А що ж менi знати? — спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи злякавшись.
— Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! Нещаслива твоя доля! — захитала головою i мало не заголосила баба. — Та вже ж везуть твого Зiнька, везуть його в город до тюрми!..
— Зiнька?.. В город?.. До тюрми?.. Що це ви кажете, бабо?
— Правду, серденько, правду! Уже й конi запрягають, везуть його… бо виявив слiдчий, що Зiнько Грицька вбив.
— Брехня! Це брехня! — скрикнула Гаїнка.
Вiдра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.
Бiгла до волостi. «Уже конi запрягають, везуть-везуть…»- це тiльки було в неї в головi i било в голову, як молотом. «Перейняти!.. Перейняти, щоб не повезли!.. Щоб поспiти!..»
Бiгла так, що люди лякались, побачивши її, та вона того не помiчала.
Ось видко волость… он рундук… он пiдвода перед Рундуком… люди… Зiнька нема…
Вже добiгла до рундука, як його побачила: виводили з волостi з iзв'язаними назад руками.
Кинулась до його, припала, обвилась коло його, мов хмелиночка. Дух перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:
— Що це? Нащо це? Зiнечку, за що це?
— Кажуть, що я Грицька вбив… Везуть… в острог…
— Неправда, неправда!.. Ти не вбив Грицька… Нi, я знаю, що не вбив!.. За що ж тебе?.. Так не можна!.. Зв'язали… Нi, не можна. Я розв'яжу!..
I вона почала розв'язувати йому руки.
— Геть, молодице, не чiпай! — сердито вiдштовхнув її десятник.
Зiнько стояв блiдий як крейда, не можучи промовити слова. А вона пручалась в руках у десятника i казала все тим задиханим тихим голосом, мов упевняючи кого:
— Не можна ж!.. Не можна ж так!.. Треба розв'язати!.. Пустiть мене!.. Я розв'яжу… Йому треба додому… Швидше пустiть мене!..
— Одведiть її геть! — почула Гаїнка чийсь голос i побачила на рундуку якогось пана. Зрозумiла, що це його тут сила й воля. Вихопилась з десятникових рук i пiдбiгла до пана. Зупинилась перед рундуком i, дивлячись до пана вгору, говорила:
— Паночку, лебедику мiй!.. Ви ж бачите, Зiнько ж не винен… Ви ж знаєте, — вiн же не такий, щоб це зробив!.. Його треба пустити, — нащо вони його зв'язали?
Благала тихим голосом, говорила, як дитина до великих, просячи не карати, змилуватись.
— Твiй Зiнько чоловiка вбив, за те його i зв'язано! — вiдказав пан.
— А неправда ж!.. Так грiх казати!.. Це ви не знаєте Зiнька… Вiн добрий… Вiн такий добрий!.. Вiн милостивий!.. Пустiть його!
— Не можна!.. Одiйди! — звелiв пан, додавши крiзь зуби:- Iдiотська сцена!
Але вона не вiдiйшла. Упала навколiшки, досягла руками йому до колiн, дивилась на нього поглядом, повним безмiрного благання й слiз:
— Ой, пустiть же!.. Пустiть, паночку!.. Я за вас бога молитиму! Щоб вiн вам щастя послав, де ви поглядом глянете, де словом обернетесь. Пустiть!.. Пустiть!.. Пустiть!
Вона задихалась, а руки, тремтячи, стискали тi невблаганнi колiна. I враз почула, що вiз рушає. Зiрвалася на ноги, озирнулась»- Зiнько сидiв уже на возi.
— Прощавай, Гаїнко!.. Молись боговi!
Вiз рушив… Вона кинулась до його, та чиїсь дужi руки вхопили її ззаду, не пустили. Вона дивилася услiд тому возовi, як вiн поторохтiв вулицею… докотився до поворотки… завернув… востаннє обличчя Зiнькове бачить… зник…
— Ох!.. — промовила тихо i впала додолу.
Вже нiчого не чула й не бачила…
VII. СВОЯ ВОЛЯ!
Рябченковi з товариством була тепер воля. Зiнько вже два мiсяцi як у тюрмi i похоже так, що й не вийде звiдти. Зоставшися молоде товариство без його, притихло. Та. хiба ж би й не притихло? Раз, що Зiнько з-промiж їх був i найрозумнiший, i найписьменнiший; за його порадою всiм було добре, а тепер вони не могли дати справi нiякого ладу. А друге: не було в їх без його того духу смiлого, бадьорого, надiйного, що вiн якось умiв надихати їм. Було, одно слово тiльки скаже, то вже так i хочеться i робити, i добувати, чого треба, а тепер не було кому того слова казати. А найбiльше їх пригнiчувало те, що через яке дiло Зiнька в їх нема. Якби вiн просто кудись пiшов або поїхав, то це не так би було їм прикро. Але на Зiньковi страшною хмарою налягло обвинувачення… та ще яке!..
Щоправда, товаришi тому не йняли вiри i голосно промiж себе i всiм це казали. Найпалкiше оступався за його Васюта. Вiн навiть їздив у город, хотiв одвiдати Зiнька в тюрмi, ходив до слiдчого, прохав, — не пущено. Почав був упевняти слiдчого, що Зiнько не винен, та той i слухати його не схотiв, i з хати пiшов. Васюта вернувся засмучений, але ще дужче сперечався, навiть сварився з тими, хто обвинувачував Зiнька. А таких було багато: Рябченко, Копаниця, Тонконоженко та iнщi такi обвинувачували через те, що їм того було треба, та й вельми вже вони ненавидiли Зiнька; iншi — через те, що звикли тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще iншi — тим, що завсiгди вони радi, як е хто поганiший за їх, i завсiгди в їх винен той, кого обвинувачують; врештi, найбiльше було таких, що от — усi говорять, то й вони говорили. I зараз познаходилися такi й жiнки, й чоловiки, що бачили, як Зiнько i до Ївги ходив, як i цiлував її. Жiнки найбiльше нападалися на Ївгу. її того ж дня, що й Зiнька, посаджено було до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено, що вона ще в суботу вдень пiшла в Чорновус i там ночувала. Та хоч i вернулася з тюрми, та не на добре: бачила, як її обминають люди, чула, як про неї плетуть плiтки. А їх плетено так, що незабаром усе село знало, та й дрiбненько знало, коли та яким побитом Ївга принадила Зiнька, як вони вдвох Грицька дурили, як вона забула перестерегти його, що йде на нiч у Чорновус, а Зiнько прийшов до неї та й натрапив на Грицька, як Грицько з їм засперечався, а далi почали вони й битися, аж поки здоровiший Сивашенко таки i вбив Грицька. Це ж тепер кожне знало й мале. Доточувано ще й багато iншого. Однi казали, що в Сивашiв уже сiм'я така: один — коновод, пiшов на Сибiр, другий от чоловiка вбив, а третiй такий, що й з живого шкуру дере. А про те, що Зiнько ж повставав проти того Денисового шкуродерства, дак уже й не згадувано, мов того й не було. А те добре згадувано, що Зiнько завсiгди не такий, як люди, був: що старi люди казали, дак те все в його дурниця, брехня, вигадки; тiльки що в книжках поначитує, дак те правда. I про вiдьми брехня, i про чорти брехня, i горiлки не пий, i в громадi правди нема, — таке, що й купи не держиться, пiвтора людського, та й годi! А що вбив, то то вже певна рiч: коли ж воно все так до того приходиться!
Все до того приходилося, — це бачили й молодi товаришi, i це їх збентежувало найдужче. Вони не йняли, не хотiли йняти тому вiри, та навкруги всi, як один, про це говорили, всi були певнi… а воно й робило нагнiт на їхнi душi, а воно й лишало слiд їм у серцi — непомiтно їм самим, а таки лишало. Вони не йняли вiри, та й самi не постерегли, що там десь глибоко-глибоко, аж на днi душi, ворушилося страшне питання: «_А що, як цьому правда?»
Зiнько був у їх головою, а тепер усе село закидає цього чоловiка болотом. I частина цього болота падає нiби й на їх, мовби то й вони були негарнi, слухавшися людини, що сплямила себе таким злочинством. Цього їм нiхто не казав, а якось мовби видко було його по людям.
I все те страшенно пригнiчувало духа трьом товаришам: Васютi, Карповi й Дмитровi. Тiлько троє їх тепер i лишилося. Думка була, що з iг'ятьох душ їх товариство скоро виросте до десятьох, до двадцятьох i все ростиме, ростиме, аж поки вiзьме гору в громадi; а от тепер i тих п'ятьох уже нема, тiльки троє… I цi троє ходили засмученi й зрiдка зiходились докупи, а коли зiходились, дак громадських справ уже якось не зачiпали. Не ходили i в громаду…
А громадськi справи стояли погано. Про тую жалобу за продану Денисовi землю нiхто тепер i не згадував, — вона вже пiшла в непам'ять. Денис господарював на тiй землi як справжнiй хазяїн. А все їх товариство, вкупi з Вавиловим, узяло в посесiю Горянського землю. Тепер уже громадська земля опинилась усерединi; багатирська колом круг неї обвилась, i те коло починало вже стискати громадян таки дуженько. Зараз же побiльшано цiну на землю аж на два карбованцi. Дибляни не схотiли спершу брати, зчинився великий крик. Галасували довго i наважилися попитати землi в дальших панiв. А тi, дочувшися, що в диблянського товариства земля подорожчала, прикинули цiну й собi, хоч уже й не по два, а по карбованцю на десятинi. А як зважили дибляни, що це за яких двадцять верстов треба возити з поля снопи, то й зовсiм пожурились. Побачили, що воно чи й обiйдеться панська земля дешевше проти тутешньої. I зараз же дехто пiшов та й узяв землю в Рябченка чи в його полигачiв, а побачивши теє, кинулися й iншi туди ж. I так сталося, що дибляни, погаласувавши трохи, таки i почали платити по два рублi зайвих за десятину.