Це одно, а тодi виявилось i друге. Декому довелося вже в пилипiвку позичати грошi. Звичайно брали на вiдробiток. Думали ж, що вiдробiток буде такий, як i попереду, аж воно нi: побiльшано його мало не в пiвтора разу. Знов дехто кинувся деiнде пошукати грошей, та де ж їх знайдеш? Тiльки в того, в кого вони є, а тi всi одним духом дишуть. Як з землею було, так i з грiшми: походили-походили та й повернулися до своїх, на все згодившись.
Це все обурювало диблян, а дехто тямущiший починав уже розумiти, через вiщо Зiнько з своїм товариством так повставав, щоб не продавати Денисовi землi. Тепер уже видко було виразно те, про що тодi й Зiнько ще тiльки догадувався: цим продажем громада вiддала себе до рук Денисовому товариству, бо позамикала собi всi шляхи й стежки до землi. Може б, тепер, якби Зiнько був у громадi… Але Зiнько був у тюрмi…
Сумувала громада, а Рябченко з гуртом радiли. Щоправда, було й серед їх таких двоє, що їм було трохи нiяково через подiю з Зiньком. А це були Денис та Гаїнчин батько. Денисовi нiяково було, що один його брат у Сибiру, а другий налагодивсь у тую ж дорогу; Остаповi — нiяково, що його зять, виходить, душогуб-острожник. Та вже що сталося, те сталося, його не перемiниш, i не ними воно сталося, вони тут нiчим не виннi. Хоч i нiяково такого родича мати, ну, а з того, що його до тюрми запаковано, чому ж би й не скористуватися? То вони й користувалися, ще й радiли вкупi з iншими, що в громадi стало їм тепер просторо, i все зробилося, як урадили ще повеснi. Вкупi з iншими й радились, як та що мають далi робити, щоб диблянсь-ких мужикiв у шори зовсiм узяти. Тепер у їх був такий лад, що хоч кожен сам собi на своїй землi господарював, а проте цiну на землю або якi вiдробiтки — це вже визначали вони всi гуртом; мало бути так саме i з цiнами на робiтникiв, за випас товару й за все iнше, за що дибляни мали їм платити. Вони вже заздалегiдь рахували тi цiни i певнi були, що тепер Диблi у їх з рук не вискочать — сидiтимуть, як риба в матнi, та вiдроблятимуть таку панщину, що ну-ну!
I Диблi вже чули це…
З неприхильникiв Зiнькових був тiльки один чоловiк, що мучився думкою про Зiнькову неволю i палко бажав, щоб Зiнько з неї визволився. Цей чоловiк був Iван Момот.
Парубок не мав спокою пiсля тiєї страшної ночi, як вiн удвох iз Панасом замордував брата. Еге, замордував i вiн, а не сам Панас. Упевняв себе спершу Иван дуже, що вiн не винен, що все те Панас iзробив сам, та сумлiння сказало йому iнше.
Щоправда, Iван нiколи так не ворогував проти Грицька, як Панас. Але вiн скорився Панасовi, слухався його, йшов не своїм, а його робом, чинив усе за його приводом — от i сталося!..
Будь вона проклята, тричi проклята нещаслива тая нива, що через неї таке сталося! Бодай би вона довiку нiчого не вродила, бодай би вона запалася, крiзь землю пiшла та й його, Ивана, поглинула з собою, анiж має вiн мучитися, анiж має вiн бути душогубом!
Пiзно, пiзно тепер Iван побачив, що йому не треба було слухатись Панаса, не треба було змагатися за землю, — бо тут Грицькова правда була, а найбiльше не треба було тiєї ночi йти до Грицька й пособляти Панасовi. Ой, боже! боже! боже!
«Мовчи, а то й тобi те буде, що Грицьковi!» — це так Панас йому сказав. Вiн каже, що не хотiв убивати Грицька, а тiльки полякати, щоб поступився землею. Це вже так на лихо пiшлося, що Грицько вдаривсь об скриню, пробив собi голову та й умер з того. Панас того не бажав, i за те вiн не винен. Та коли вже воно сталося, то не треба нiкому цього казати. А що Зiнька взято до тюрми, то то дурниця: подержать та й випустять. А поки треба мовчати, нi словом, нi поглядом не виявляти людям, щоб i подумати нiчого не могли. I Панас був на похоронi, ще й Iвановi звелiв iз собою йти.
Була це Iвановi найбiльша мука. I якби тут, бiля його, не стояв Панас, якби вiн повсякчас не почував на собi його погляду гострого, то вiн, Iван, не витримав би: впав би перед цим знiвеченим трупом навколiшки та й покаявся б, виявив би правду перед усiм народом.
I чому вiн цього не зробив? Побоявся кари? Та нiяку ж кару не було б так тяжко вiдбувати, як самому тепер каратися!
Занапастив брата, посиротив його дiти i занапастив ще чоловiка — Зiнька…
Не мiг ночами спати. Цей страшний труп, з обвислими вниз головою й руками, з роззявленим ротом, не покидав його. Бачив його перед себе, аби зостався на самотi в темрявi. Бачив так, мов справдi вiн був тут, висiв. Парубок уставав, сiдав на постелi та, обхопивши колiна руками, сидiв i дивився на труп, а в головi в нього як молотом стукало два слова: «Убив брата! Убив брата! Убив брата!..»
Тiльки два слова!.. Боже! Тiльки два слова, два словечка, а чого ж вони так його мордують, так печуть, що йому хочеться вибiгти насеред села й гукнути на весь свiт: «Я вбив брата!..»
I ледве задрiмає, а вже знов мов щось його штовхне, i вiн стрепенеться, i вже перед їм випливають iз туману сiни, i серед сiней — вiн, брат…
Одного разу вiн молотив. Цiпи влад токотiли по току: так-так-така!.. так-так-така! I враз, замiсто того «так-так-така», Iван зовсiм виразно почув, як цiпи говорять: «Убив брата! Убив брата!» — так, аж вимовляють. Глянув на снопи, аж там замiсто снопа лежить Грицько мертвий. Скрикнув, кинув цiп i втiк.
Тiєї ж ночi вiн нишком викрався з дому та й пiшов на кладовище. Мов злодiй, ховаючись попiд тинами, перейшов улицями, вийшов за село. Мiсяця не було, тiльки зiрки поблискували на темному небi холодним неприхильним блиском. За їх свiтом Iван добачив уже першi крайнi хрести на могилах. Увiйшов серед їх. Боявся попереду бувати на кладовищi. Раз якось з парубками, та й то чогось моторошно було… А тепер iшов сам i не боявся. Його вело те, що страшнiше за всякий страх. Блукав помiж могилами й хрестами, вишукуючи того невеликого дубового хреста. Холоднi зорi присвiчували йому з ворожого почорнiлого неба. Знайшов.
Ось пiд цiєю купкою землi Грицько замордований лежить.
— Грицю, братику! Чи чуєш ти мене?
Не озивається.
Припав до землi, обняв могилу руками.
— Грицю, братику, чи чуєш ти мене? Озовися до мене, бо гину, нема моєї сили!
Вiн бився головою об землю, вiн цiлував її, вiн благав:
— Прости менi, мiй братику, мiй порадничку добрий! Прости менi, що тобi муки завдав, твої дiтки маленькi посиротив!.. Та якби ж я те знав, що воно так буде, то я б же свiт за очi лучче пiшов, нiж щоб оте сталося!.. Та моїй же карi i краю нема!.. Та тобi ж, братiку, i грiхи бог простить за таку смерть, а моя мука i на цiм, i на тiм свiтi!.. Та ти ж, братику, у раю з богом будеш пробувати, а я ж у смолi кипiтиму! Та прости ж менi, мiй рiднесенький, та прости ж, бо несила моя, бо душа з тiла виходить! Та прости ж! Та помилуй же!..
Слова уривалися, мiшалися з риданням. Знеможена, змордована душа билася, як пташка в кiгтях у кiшки, — от так вона билася в пазурах у тiєї муки несьогосвiтньої.
Високе й широке небо простилалося над великою й широкою землею. А на землi, в темрявi, пiд маленьким хрестом, простягся малий знеможений чоловiк i благав собi спокою:
— Та помилуй же!..Та якби ти був тепер живий, то я б твої й слiдочки цiлував!.. Накинь на мене покуту, яку хочеш, тiльки прости!.. Ой, лучче б я сам тут лiг, легше менi було б!.. Як тепер менi каратися!.. Ой, мiри ж нема тiй карi!.. Не витерпить моя душа… гине… Братику!.. Грицю!..