Благання вмирали без одповiдi. Холодна мовчала земля. Холодне зводилось угору, мовчало чорне небо. Холоднi, ворожi блискали зiрки.
Нiде — нi серед того широкого неба, нi на цiй великiй землi — вiн не мiг знайти спокою.
Ридання затихало, слова змовкали. Хоч не було спокою, — приходила втома.
Врештi все затихло. Тiльки знеможене тiло ще лежало, припавши головою до купки землi. Чорнi хрести поставали круг його, попростягавши в темряву свої рамена. Стояли й дивились мовчки, довго…
Пiдвiвся, пiшов…
Одначе пособилося. Прийшовши додому, вперше пiсля тiєї страшної ночi, заснув як треба, — так твердо, що нiчого не пам'ятав i не чув, аж поки його збуджено. Другого дня аж сам дивувався: був зовсiм спокiйний. Смутний та спокiйний, не мордований такий, як попереду. Минув цей день, минув другий, третiй, тиждень… Усе однаково: мара вже не приходить, на душi смуток, але й упокiй…
«Ой братику! Невже ти мене простив?»
Так проминув мiсяць. Iван аж поздоровiшав. Спав добре, усе як треба робив, тiльки на Панаса й зглянути не мiг. Нанявся в економiю, щоб не бачити його. Нiчого — й там можна жити, не турбує його.
Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. I враз почув, що його мов iмпетом кинуло: ш-шморг!
Пiдвiвся, сiв i прислухавсь: ш-шморг! От зовсiм як вiрьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де це шморгає? Що це?
Почав прислухатися дужче — i зовсiм виразно чув, як вiрьовка знову: шморг!.. I не чуть… А тодi знов…
Невпокiй обнiмав його груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже вiн дуже добре знає, що так саме, точнiсiнько так шморгнула вiрьовка тодi, там…
Он-он-он… вiн уже бачить: iз темряви виступила бантина, а через неї перекинуто вiжки… Шморг! Вiжки потяглися вгору, а на кiнцi їх заколихалося щось довге, важке… Грицько…
I вiн колихався, перед їм у темрявi з обвислими руками… Iван розумiв, що це не Грицьковi сiни, що це панська пекарня, що круг його люди сплять на полу, що тут нема бантини… А Грицько колихався на їй, тихо, мертво колихався, i Иван бачив його серед тямря-ви так добре, що добачав навiть ту смужку кровi, що витекла йому з уст по бородi за комiр.
Iван не скрикнув, не схопився. Вiн тiльки трусивсь увесь i дививсь, як Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз… ра-аз… ра-аз…
I зрозумiв, що все знову вернулося…
З того часу мiг спати тiльки звечора. Пiсля пiвночi шморгала по бантинi вiрьовка, i вiн прокидався. Лежав i дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз… ра-аз… ра-аз…
Вiн звiвся нiнащо. Ходив, як мара, блiдий, з божевiльними, неспокiйними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нiчого… Вночi — щоночi, а вдень — нi. Тiльки людей боявся, тiкав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: «А що, i цiєї ночi був у тебе Грицько?» I того питання вiн через щось боявсь iще дужче, нiж Грицька…
Молитися давно кинув. Тiльки спершу силкувався. Та не молилося… Однак вiн зна, що бог не приймає душогубової молитви. А вже чув, що далi так не витримає.
Щось iзробить… Щось мусить iзробити…
Частина третя
Чому, кури, не пiете?
Чому, люди, не чуєте?
Турки село звоювали,
Громадами людей гнали.
I. СУМНА ХАТА
У той страшний день, як забрано Зiнька, люди пiдняли Гаїнку непритомну з землi, понесли й положили на волосний рундук. Почали жiнки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очi, помалу пiдвелася. Не розумiла спершу, що з нею сталося, де вона й чого вона. Сидiла на ослонi, дивлячись померклими очима на людей, що круг неї стояли. Потроху притомнiсть верталась до неї, i врештi вона згадала все. Глянула, озирнулась — нi коня з возом, нi Зiнька вже не було. Устала мовчки й почала зiходити з рундука.
— Гаїнко, куди ти, стривай! — припинили були її жiнки.
Але вона вiдхилила їх рукою й пiшла сама собi швидко, хоч i хитаючись, додому. Не бачила нiчого перед себе, тiльки почувала, що їй треба швидше, швидше дiйти до своєї хати. I дiйшла таки, вiдчинила дверi й стала на порозi. Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась мара, блiда, страшна.
— Боже! Дочко, чого це ти?
Стара кинулась до неї, але вона мовчки злегенька вiдхилила її рукою, перейшла хату й сiла за стiл. Здивована мати, не розумiючи, що з нею сталося, пiдiйшла знову:
— Доню, Гаїночко, скажи — що тобi?
— Нiчого, мамо… Зiнько в острозi…
— Як то в острозi? — вжахнулась стара. — Що це ти? Бог з тобою!
— Еге, в острозi… Люди сказали, що вiн убив Грицька, дак його до острогу забрано…
Вона говорила це рiвним тихим голосом i так, мов це була звичайна рiч i нiтрохи не займала її зглибока. А очi божевiльно-нерухомi втупила в одну якусь цятку i так сидiла, мов витесана з бiлого каменю.
Мати, почувши страшну новину, й сама спершу занiмiла, а потiм заголосила, затужила…
— Не голосiть, мамо, — тим самим рiвним, байдужним голосом промовила Гаїнка, — я вже голосила: не пособилося, — забрали вони.
— Хто ж забрав, дочко?
— Люди… пани… Вони сказали, що вiн убив Грицька, та й забрала його до острогу.
— Та хто ж сказав? Де ж це видано, щоб на Зiнька таку напрасну вигадувати? Ой, боже ж мiй, боже! Ой, горечко нам, нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили та й другого тепер забирають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..
I тяжке материне тужiння озвалося знову по хатi. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорнi, худi, порепанi вiд тяжкої довгої працi руки, а друга сидiла кiнець столу випроставшися, сидiла нерухомо, i очi її нерухомо дивилися в одну цятку…
А на свiт насувала темрява. Зайшло сонце за обрiєм, покинуло землю, i воля тепер була темрявi обнiмати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє промiння зляканого свiту тiкало слiдком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрiзь, у кожну мiсцинку землi, покривала степ чорним накриттям, загортала в його лiс, iсповняла глибокi яри й долини.
I до їх у хату вона зайшла — по кутках чорною марою стала, стiни позапинала i сповнила всю хату, i обняла їх обох — i ту, що там на полу здригалась од ридання, i цю, що бiля столу сидiла нерухома. Обняла тiло, поняла й душу…
— Мамо! — почувся серед темряви рiвний голос. — Там темно…
— Де?
— В острозi… Там темно, нема свiту…
Рiвний голос замовк, а в другому кутку ще голоснiше озвалося ридання…
Темна, хмарна нiч була на свiтi…
Прийшов ранок, похмурий, сiрий, з косим холодним дощем. Вiн сiяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею i гнiтили її своїм мертвим широким поглядом. Вiконця в маленькiй хатi плакали, великi краплi слiз раз у раз котилися по їх i зникали, щоб попустити мiсце новим…
Мати пiшла до волостi розпитувати про Зiнька.
— А чого тобi, бабо, треба? — гукнув на неї Копаниця, побачивши її бiля порога.
Вона сказала, чого їй треба, низенько та покiрно кланяючись.
— Що ж, бабо, ми того нiчого не знаємо, — вiдказував Копаниця, розлiгшися в крiслi за зеленим столом. — Слiдствуватель звелiв одвезти його в острог — ми й одвезли, а бiльше нiчого не знаємо.
— Та вiн же не винен!.. Та за що ж його забрано?..
— То не наше дiло розбирати, чи вiн винен, чи нi, i ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що нi, а слiдствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як, — на те й суд.
— А коли ж той суд буде? — питалася бiдолашна.
— I того я тобi не скажу. Як iсхоче сам суд, так i буде. Схоче завтра — буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.
— Та невже ж оце йому аж два годи сидiти?
— По десять год сидять, — не то по два. Як заробив, так хай i одвiчає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобi, своїми пустяками! Iди вже собi додому, бабо!