Мовчки пiшла, до землi хилячись, безталанна мати. Другого ж дня вона занедужала. Стала горiти, все тiло болить. Лежала на полу, стогнучи, не здолiючи пiдвестися. А Гаїнка мов i не бачила того: сидiла, очi втупивши в одну цятку, i мовчала.
— Гаїночко, дай менi води!
Подала i знову сiла.
— Гаїнко, ти б затопила вже пiч.
Слухняно внесла дров, затопила пiч, стала й дивилась, як огонь перебiгає по дереву.
— Гаїнко, а чого ти горшкiв не становиш?
Почала Гаїнка горшки приставляти — порожнi.
— Ой, менi лихо та горе! — стогнала Параска. — Що менi тепер робити?
Саме на це вбiгла в хату Катря Карпова:
— Що це ви, бабусю, хворi?
— Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! — почала розказувати стара.
Гаїнка чула все, що про неї казано, i мов i не чула, Катря загомонiла до неї:
— Гаїнко, що тобi, голубочко?
— Нiчого.
— То ти журишся. Ти не журись так… Це все людська напрасна, — воно виявиться. Зiнько вернеться.
Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки i нiчого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж iзлякалась.
«Оце лихо! — подумала собi. — Вона ж непритомна! Вона ж нi до якої роботи, а мати хвора».
Кинулась Катря до печi:
— Ось постривайте, я вам пособлю!
Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.
— Спасибi тобi, дочко! — дякувала Параска.
— Гаїнко, дивись, щоб горшки не збiгли! — наказаї ла Катря. — Я зараз вернуся.
Метнулася додому, розказала про все Карповi, забрала дитину та й знов до Сивашiв. Поралась, аж поки наварила обiдати, поприбирала все в хатi. Гаїнка сидiла й дивилась на те.
Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибiгла.
«Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками, — мiркувала Катря. Хай щось робить, воно думки розбиватиме».
I почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.
Два тижнi, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бiгала до Сивашiв поратися, зазирала i ввечерi. Мати не могла їй iздякуватися.
— Спасибi тобi, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб ми й робили, бiдолашнi? Дай тобi, боже, вiк довгий та щасливий за твоя добрiсть!
— От, бабусю, що там такого, як я забiжу до вас на яку хвилиночку! Та менi цетце й в охотку — веселiше, як серед людей, а то все дома та дома! — вiдказувала Катря, хоч їй часом було дуже скрутно розриватися на двi хати, а веселощiв у Сивашiв було стiльки, як на кладовищi. — Аби ви та Гаїнка швидше остербували — ото добре було б.
I вона клопоталась, бiгала, пособляла, завсiгди така щира й привiтна, мовби коло своєї дитини. Не стало в Сивашiв грошей — вона вирядила Васюту повезти в город та продати трохи хлiба. За тi грошi покупили що треба, ще й у волость повiддавали оплатки.
Помочi добрi люди давали, жити було можна, та не могли вони дати помочi душi людськiй, не могли розважити її горя великого. Катря силкувалася розважати й матiр, i Гаїнку. Матерi мов легшало вiд тих розмов, а Гаїнка хоч i слухала, та, мабуть, нiчого не розумiла.
Вона не плакала, не тужила, не нарiкала. Вона мовчала. Робила все, що їй загадувано, i помалу звикла все робити як треба: поралась, шила, давала їсти, — так, мов i звичайно. Тiльки вона нiколи не думала про те, що робить: воно робилося саме. Вставала вранцi й думала: «Вже день». Друга думка: «Боже, який довгий… хоч би вечiр!» Тодi бралася робити все, що їй наказувала Катря або мати. Скаже «порайся!» — порається, «ший!» — шиє. А як нема чого робити, сяде бiля столу сама собi та й сидить випроставшися, i дивиться в якусь цятку. А в думках тiльки одно: «Уже минає день, от уже вечiр…» Приходив вечiр, приходила нiч… Iнодi вона спала, як утомлялася, iнодi лежала безсонна всю нiч i дивилася в темряву… Дивилась i думала: «От уже нiч почалася… яка довга!.. От уже минає… От уже ранок буде…»
А нащо їй та нiч, той ранок, той день, — не знала… Вона розумiла дуже добре, що Зiнько в тюрмi, що його судитимуть, можуть у Сибiр заслати… розумiла, що вiн не винен… Знала, що їм без нього жити не можна… Потiм знала, що буває день i вдень треба поратись: скотинi їсти давати, хату мести, води приносити, щии… потiм приходить нiч, i тодi спати… ще треба їсти вдень… Все це робила… Все це треба робити… аж поки прийде той день… той суд…
Не ходила нiкуди, не любила озиватися нi до кого. Мовчки обминала людей. З матiр'ю жила так, що тiльки вiдповiдала на питання. Здавалася кам'яною.
Тяжка туга, мов хмара, налягла на Зiнькову хату, сповнила її всю. Здавалося, що й стiни тут сумували, понуро- дивлячись не осяяними ясним свiтом вiкнами. Туга визирала з кожного куточка, промовляла померклими жiночими очима, озивалась розбитим людським голосом. Двi пригнiченi безмiрним горем жiнки ходили, як двi мари, ворушились, робили щось, iнодi вдавались одна до однiєї словами, — видко було, що живi. Але хто зазирав до цiєї хати, тому здавалася вона труною…
Та й зазирало небагато. Спершу то бiгали деякi кумасi цiкавi: людям таке нещастя сталося, то треба ж подивитися, що вони та як вони пiсля його… подивитися, щоб було що й людям розказати. Та Катря не вельми їх вiтала, а дуже цiкавого їм нiчого не виявилось, то вони скоро й покинули бiгати. Заходили Карпо а Васютою. Васюта хотiв був раз своїми жартами смуток розвiяти, але в цiй хатi його шуткування плачем озивалося i здалося всiм i йому самому таким дивним, що вiн зараз же змовк. Одвiдувала Гаїнку Ликера, її мати, але батько нi разу не зайшов. Часто зазирав дiд Дорош. Гаїнка була його влюблениця здавна, i тепер її лихо було дуже тяжке дiдовi. Вiн дивився на неї, хитав головою, думав i казав:
— До знахаря треба, от що… Тiльки доброго треба, щоб умiв одшептати.
I почав умовляти Гаїнку поїхати в Чорновус до Гострогляда. Гаїнка спершу не зрозумiла, куди й чого їхати, а зрозумiвши, вiдказала:
— Не хочу…
Умовляв-умовляв дiд, — не пособилося. Мусив облишити.
Параска потроху оклигувала, та дуже помалу. Казала, що хоче пiти в город до панiв, щоб пустили її до Зiнька, але не могла йти i дома ледве чапала по хатi.
А про Зiнька не було чутки. Викликав слiдчий на допит ще декого з диблян, вони приносили старi звiстки, що Зiнько все в острозi — дожидає суду.
Одного разу надвечiр Гаїнка була в своєму садку, аж над самою рiчкою, пiшла витягти дiжку, що там замокала. Ще не дiйшла до рiчки, почула, що хтось iде. Озирнулася й побачила Микиту Тонконоженка. Став перед нею, смiючися:
— Здорова, Гаїнко!
Ледве вимовила: «Здоров», — i хотiла йти далi, обминувши його. Але вiн припинив її:
— Ай давно я тебе не бачив, Гаїнко! А хотiлося бачити! Ех, та й молодичка з тебе — первий сорт! Што хароша, то хароша, вот только плохо, што паблєдла трошки. Ну, не бiда, вот прайдьоть!.. А я за тобою скучив, вот чесноє слово — скучив!
Вона слухала мовчки, мало розумiючи його слова. А вiн думав, що їй хочеться слухати, i провадив своє далi:
— Не павєриш? Так скучив, що аж!.. Я про тебе завсiгда думаю… потому што такої молодички у нас — ну, просто нема-нєту, та й годi всьо! Ех, знаїш шо, Гаїнко! Ти хароша, та й я не поганий, — давай любов завидьом!
Вiн обхопив її за стан i хотiв поцiлувати. Вона вдарила його лiктем у груди, аж вiн одхилився, вихопилася з рук i в одну мить вискочила на гору. Перелинула садком аж до хати, тодi озирнулася — чи не женеться.
— А що ж, дочко, де дiжечка? — спиталася мати, виходячи.
— Там… Я не взяла… — вiдказала Гаїнка, тремтячи. Мати хотiла була спитатися, чому не взяла, та як глянула на її обличчя, то побачила, що краще її вже не посилати. Пiшла сама.
Всю нiч Гаїнка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотiли. А далi голову мов полум'ям обняло. Блудила словами, кричала щось несамовите — про Микиту… про Зiнька… голосила… проклинала чи себе, чи когось… Тiльки перед свiтом заснула твердим сном i спала аж до обiд. Мати не будила її. Прокинулась, пiдвелась…
— Це вже день, мамо?