— День, дочко.
— Це я так довго спала?
— Аби на здоровля, то спи, дочко.
— _ Нi, я встану.
— Добре! Ось зараз обiдати будемо! — казала мати, радiючи, що Гаїнка сама озвалася й розмовляє,- це було вперше вiд того дня.
— Нi, я не обiдатиму, — вiдказала Гаїнка, — менi треба до Зiнька йти.
— Як то — до Зiнька? — спитала мати та аж похолола: їй здалося, що Гаїнка ще й досi блудить _словами. — Що це ти кажеш, дочко? Як це ти пiдеш до Зiнька?
— Я пiду, я хочу його побачити.
— Та як же ти його побачиш? Ти ж не знаєш, куди й доступитися.
— Я, мамо, пiду в город. Прийду до острогу, а як там доступитися, то вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати — що йому, як йому.
Мати заплакала. Вона вже бачила, що Гаїнка не блудить словами, а говорить як треба.
— Пiди, доню, пiди, моя дитино! Ти молода, — ти доступишся. Тiльки не ходи сьогоднi, — ти ще хвора. Iди завтра.
— Пiду сьогоднi.
— Пiзно вже: поки в город дiйдеш, та те, та се, то й смеркне. Треба йти зранку.
Мусила послухати Гаїнка. Але не спала всю нiч, — так обняли думки та той невпокiй, теє поривання, щоб швидше, швидше йти до нього, побачити, одвiдати!..
«Боже мiй! Що ж я наробила? — думала вона. — Чого ж я досi не пiшла! Та чи я скам'янiла, чи я занiмiла, що сидiла дома? Моє сонечко там поневiряється, а я з мiсця не рухнуся!..»
Вона не розумiла, як це так сталося, що аж до вчорашнього вечора справдi мов кам'яна була. Тiльки вже як отой гидкий зачепив її — вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю нiч… I тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця нiч! Хоч би швидше, швидше ранок!
Ще й не розвиднiлось, а вона вже схопилась.
— Уже йдеш, дочко?
— Iду, мамо.
Засвiтили. Вона вбиралась, поспiшаючися.
— Ти поснiдай, дочко!
— _ Не хочу, мамо, — в душу не йде.
— Дак вiзьми в город, — уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.
Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованцi грошей.
— Може, дозволять Зiньковi дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обiйдешся.
Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пiшла. Мати хотiла випровадити її аж за царину, — не звелiла, сама побiгла, бо самiй лишитися хотiлося.
Пiшла вулицею. Довгi перiї хат простягалися далеко i зникали в темрявi. Хати ще спали, понасувавши на голови великi покрiвлi. Стiни ледве бiлiлися з-пiд кудлатих острiшкiв, мов обличчя з-пiд великих брiв, що звисали вниз на заплющенi очi. I враз одна хата блимнула тими очима, розплющила їх, i двi смуги свiту лягли впоперек улицi перед Гаїнкою. Трохи згодом тьмяно, мов позiхаючи зо сну, глянула на вулицю друга хата, далi третя… Поки однi ще дрiмали в останньому досвiтньому снi, iншi прокидалися вже, i кожна перегороджувала вулицю пасмами свiтла. Гаїнка переходила яснi смуги, поспiшаючись, то вступаючи в сяєво, то пiрнаючи знову в темряву, i темрява здавалася тодi ще гiршою, мов безнадiйнiсть пiсля променя боязкої надiї. По дворах скрипiли дверi, ворота, де-не-де зачорнiли вже людськi постатi. Село розбуркувалося, а Гаїнцi хотiлося бути вiд його далi, далi, аж там, у городi, куди вела її непевна надiя, то оживаючи, то згасаючи в душi.
Нарештi вона перебiгла останню свiтляну смугу i зовсiм пiрнула в темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було, — клалося на годину.
Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сiрiти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторi, виразно зазначилася чорна купа великого лiсу, а просто неї в полi — високе самотнє дерево.
«Це той дуб над ярком», — подумала Гаїнка i йшла, дивлячись на його, як вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом — i якийсь сiро-срiблястий свiт мов почав наливатися в темряву, i темрява, мiшаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою — всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився, сходився й розходився бiлий туман; дихати було мокро; похолоднiшало. Гаїнка пiшла швидше, щоб нагрiтися.
Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над польовим обрiєм. Ще трохи — i червоне промiння сипнуло, бризнуло по небу. Туман пiд лiсом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути й зникати. Срiблястi перла на травi замигтiли ясно-червоним, синiм, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…
Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась нова снага, нова мiць уступала в неї,мов не йшла вона, а самi ноги її несли. Вона пiде, вона побачить його — цiєї думки було їй поки досить. Що там далi буде — вона не знала. Тiльки здавалось їй чомусь, що далi буде щось любе, ясне — таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що пiдби-, вається вгору, грiє й свiтить. А лихо, а горе — воно, як той туман, перед сонечком розвiється…
Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог, мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.
— Острог? — поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?
— Я… нi… я…
— А чого ж тобi туди треба?
— Я… менi… треба менi…
Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.
— Ну? — питавсь.
А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.
— Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна! — промовив мiщанин. — Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.
Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: «Еч захвойданки бiсовi!»
Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.
«Попитаю цього, — подумала. — Уже ж вiн знає, то, може, скаже».
Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:
— Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.
— А тобi нащо?
— Чоловiк мiй там сидить… — промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.
— Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?
— Нi за що…
— Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив — та й нi за що! Шахраї проклятi!
Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.
— Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!
Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.
«Боже мiй! — думала собi. — Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв».
Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.
— Здоровi були, панночко!
Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.
Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.
— Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..
Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:
— Здоровi були!
Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.
— Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.
— Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…
Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.
Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:
— Ну?
— Адже це острог?