— Ну?
— Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…
— Ну?
— Пустiть мене побачити його!
— Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.
— А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:
— Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
— Нi…
— Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя, — тодi й пустять.
— А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
— Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер — марш собi, не стiй тут, не можна!..
— Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
— Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: «Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!»
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла, — вона їм розказала…
— Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
— Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
— До вашої милостi…
— Чого тобi?
— Менi чоловiка побачити.
— Якого чоловiка?
— Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi… — А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати, — вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:
— Пiдожди!..
— Знаєш що, молодице? — сказав один чоловiк. — Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра, слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
— Ой боже мiй! — злякалась Гаїнка. — А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!
— Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.
Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.
— Що тобi?
Вона низько-низько вклонилася:
— Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..
— Не можна його бачити. Вона так i похолола.
— Не можна бачити, сказав слiдчий, — бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.
— Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
— Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер — нiякi
— Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
— I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…
Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
— Дочко! Дочко! Що тобi? — злякалася мати. — Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?
— Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
— А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!..
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
— А що, Остапе, чути за твого зятя?
— Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
— Ну, одначе, що ж саме за його чути?
— Да така чутка, що вже й не вернеться.
— Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…
— А буде…
— Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
— Як то?
— Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто — це вже я знаю, — що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..
Остап подумав…
— Треба пiдождати суду.
— А заведено! Дак виходить — так?
— Нехай буде й так.
— Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?
— Ну, то дурниця! — вiдказав Остап. — Я не попущу.
— А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?
— Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.
— I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!
— Буде, свате, крiпке.
— А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте — жiнота ця… Якби не попсували справи…
— Гаразд!
I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.
— Здоровi! З вiвторком!
— Здоровi, свате! — вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
— Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
— Таке вже наше здоровля! — вiдказала за неї стара. — Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.
— Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
— Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.
— Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас, — мати тебе кличе.
— _ Не пiду я тепер.
— Iди, бо дуже треба! — Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину. — Убирайсь!
— Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? — прохала Параска.
— Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходiм!.. Бувайте здоровi! — Вiн повiв її з хати за руку.
II. У ТЮРМI
Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку — тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад iз цiєї темницi — туди, серед безмежнi простори блакитно-осяйного вiльного неба.
Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут — бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.
Це — злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше, що вiн буде тут, — яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.
Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi… йому навiть згадувати їх страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усiєю громадою… Гаїнка… погляд її божевiльно-безнадiйний… руки до його простягає… Потiм тяганина по полiцiях… i нарештi — ця темниця.
До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лiсiв холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури, товстi, холоднi, тiльки грати залiзнi, тiльки тяжкий сморiд гнилої тюрми!..
А люди… Боже!..
Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою, — вiн же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей бiлявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини… Цей он пiдпалив село… Отой дiд старий, п'яним бувши, пробив своєму сусiдi колякою голову, що той i вмер… Цей знову щось страшне зробив… I так кожен…