— Пустiть! пустiть!.. — ураз почув Зiнько i побачив, що йому назустрiч, штовхаючи людей, без шапки, в самiй чумарчинi, бiжить Васюта.
— Зiньку!.. братiку!.. — i кинувся його цiлувати. Люди почали шуткувати, смiючися:
— Тю! i шапку загубив, бiгши!
— Та то вiн забувсь узяти, як iз хати вискочив.
Васюта й справдi забувсь її взяти. Учора звечора нiхто не довiдався, що Зiнько прийшов, а Васюта в церквi сьогоднi не був. Уже сiдав обiдати, як побачив у вiкно Зiнька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.
— Та пiди вдягнись! — гукали на його люди. — Мороз же здоровий!
Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту.
З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Гаїнка росла, i аж ушка в неї смiялися.
Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись своїми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав:
— Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не їсть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, здається, а вони все постують.
— Ат, дiдусю! — казала Гаїнка i бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд неї життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом…
Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера — Гаїнчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще троє. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом.
Пiсля всiх прийшов Савка.
— Де це ти був? — напався на нього Васюта. — Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи.
— Та таки й стояв, одказав Савка — та дивився, як Панаса забирано.
— Як то забирано? Куди? Нащо?
— Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька — з Iваном удвох… Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано…
Дак он воно що!.. Брат — брата!..
Всi затихли на хвилину… Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тiєю брехнею про Зiнька та про Ївгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю починається?
Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:
— Нечестивi на праведних вiйну воздвигають, — а що ж праведним чинити?
Якби ж то знати, що чинити! Зiнько радив наймати в панiв усiєю громадою землю, а згодом купувати її — адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землi в чужi руки.
Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигадує! Увесь свiт п'є, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон ламає!
Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема, — хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв, — це справдi добре було б.
Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще двоє родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi троє пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався:
— Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. їй-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?
— Та як же! Вже ж i старих! — загомонiли навкруги. — Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть.
— Поради!..всмiхнувся дiд, — Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту!
— Та невже, дiду? I ви пристаєте? — зрадiв Зiнько. — Оце так добре!
Усi дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:
— Восьмеро нас тепер, восьмеро!
— Було б дев'ятеро, якби бiдолашний Грицько жив! — промовив Дмитро.
— Так! — сказав Зiнько. — Нехай же вiчний упокiй буде його душi, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас iзгадувати добрим словом у своїй громадi.
— Будемо! Будемо! — вiдказало товариство. Згадали тут i за дiтей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пiшла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опiкуном Панаса Момота. Вiн старшого хлопця вiддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра — добра жiнка, та в самої гурт дiтей, та не гурт чого їсти; чоловiк її гнiвається, що чужих дiтей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й дiти, й худоба зосталися без опiкуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловiка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громадi опiкуном настановлено або Зiнька, або кого iншого з їх товариства.
Тодi вже загомонiли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попiдписувати якомога бiльше людей — може, це пособить.
— Тепер, — казав Савка, — багато пристане, бо вже всi побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде бiльше, що за нами обставатимуть.
Зараз же Зiнько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.
Наприкiнцi довго ще говорили знов таки ж про тую горiлку i таки врадили, щоб нiхто з товариства не пив її i в себе в хатi не мав.
Порозходилися товаришi вже пiзно ввечерi. Позад усiх лагодилися йти Васюта з Карпом.
— Ходiм уже, Карпе, додому абощо, — казав Васюта, — бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечiр мовчки сидiв, надувшися як сич.
Карпо справдi весь час був дуже похмурий та мовчазний.
— Я не спати хочу, вiдказав, — а невесело менi, що так воно робиться…
— От такої! — погукнув Васюта. — Тут треба радiти, а вiн сумує. I Зiнько прийшов, i товариства нашого побiльшало.
— Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нiчого не вдiємо проти їх.
— А я думаю так, — од казав Зiнько, — що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тодi багато пристане.
— Поки сонце зiйде, роса очi виїсть, — так саме похмуро не згоджувався Карпо.
— Ну, а що ж по-твоєму треба робити? — питав Васюта.
— Силу їх занапастити. У багатствi великому сила їх велика; розвiяти їх багатство за вiтром — не стане в їх сили, тодi й нас нiвечити не будуть.
— От такої! Як же ти його розвiєш? — спитав Васюта.
Карпо помовчав трохи. Вони були тiльки втрьох, бо вже й дiд Дорош пiшов спати.
— Глядiть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далi вух ваших, — промовив згодом.
— Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогоднi? — засмiявся Зiнько. — Ми ж уже на те всi пристали, що що в нас говориться, того нiхто щоб не знав.
— До того кажу це, що тiльки двом вам звiряюся, а бiльше й з товариства щоб не довiдався нiхто.
— Ну, гаразд, гаразд, — кажи вже!
— Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу iншого, тiльки цей один: попiдпалювати всiх, то з димом розвiється i багатство їх.