Хоч i не казав далi, але як вертався сам додому, то почув, як йому бiля вуха зашумiла каменюка: хтось iз-за тину добре швиргонув, та не добре вцiлив. А за тином щось затупотiло, втiкаючи. Зрозумiв, чия це ласка, i гукнув навздогiнцi, зупинившись:
— Та й дурний ти! Хiба ж так цiляють? Вернись, я тебе навчу, дак i зуби визбираєш, — от щоб я здох! — визбираєш, як намистечко!..
Але Микита не вернувся.
Зiнько зараз же заходився коло справи з Грицьковими дiтьми. Пiшов до Грицькової сестри, — та була рада збутися небожат, бо й своїх дiтей копиця. Та й сиротам у неї не було добре, бо справдi-таки нiколи було їх доглянути. Вона порадила Зiньковi замiсто себе одну далеку родичку Грицькову й свою. Зiнько знав цю Килину. Дiти й чоловiк у неї померли, а брати — i свої, й чоловiковi — позабирали в удови i землю, й хату, i всю худобу. Убога жiнка ходила по наймах: жила то за няньку в панiв, то ставала просто робiтницею. Саме тепер їй виходив рiк. Зiнько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковiй хатi, доглядатиме дiти, до роботи їх привчатиме, ходитиме коло городу й садка, а за те й сама тим харчитиметься, i до зросту тих дiтей буде в хатi за хазяйку, ще й матиме невелику плату. Зiнько знав, що Килина була людина путяща, працьовита й чесна i до дiтей прихильна, то й не боявся дати їй до рук сирiт. Сама ж Килина така була рада хоч трохи пожити господинею, а не найманою попихачкою, i силкувалася все робити так, щоб добре було. Зiнько з Гаїнкою раз у раз навiдувалися до Грицькової хати. Старшого хлопця Зiнько лишив, щоб вiн уже добув строку в хазяїна, а потiм мав узяти до себе, привчати до хазяйства та й до книжки. Землю Грицькову Зiнько до хлопцевого зросту наняв i з тих грошей мав одягати дiти й платити Килинi.
Хоч Рябченко з своїми полигачами й репетував, що Зiнько нетямущий опiкунства, тiльки лиха накоїть, але тепер вони якось притихли, бо всiм було громадянам видко, що зроблено гаразд. Ще й надто: побачивши, що Зiнько так до ладу впорядкував цю справу, громадяни почали про його озиватися дуже добрим словом: хто попереду лаяв або глузував з його, тепер уже часом i хвалив. Не гудили вже й за те, що горiлки не радить пити, хоч самi, звiсно, пили.
Дома в Зiнька було все гаразд. Дiд Дорош так i лишився в його жити. З дiдом було добре, тiльки з тестем нiяк: одколи Зiнько вернувся з тюрми, вiн до його i в хату не зазирнув. Зiнько й собi дуже вразився, довiдавшися про Остаповi замiри розрiзнити його з Гаїнкою. Спершу так обурився, що не думав до його нiколи й озиватися. Та почала вже теща намагатися, щоб помирити зятя з чоловiком, а Зiнько помiркував собi, що таки вiн батько Гаїнцi, i наважився не сваритися з їм зовсiм, тiльки не хотiв до його йти, думаючи, що Остап зрозумiє-таки, як велико провинив перед дочкою й зятем, i якось тую провину направить. Одначе Остаповi й на думку не спадало становити себе винним перед дiтьми, а що йому нiяково було стрiватися з Зiньком, то обминав його де мiг. Коли часом i зустрiнуться на вулицi, то до шапок торкнуться: «Здоровi!» — «Здоров!» — та й годi, вже й поспiшаються швидше розiйтися.
Так минав уже другий мiсяць, одколи Зiнько повернувся з тюрми додому. З початку третього наспiв i кiнець справi про пересельську землю. Постанову громадську скасовано, землю зовсiм забрано вiд Дениса. I Копаниця, й Денис кинулись були в город, щоб зарятувати справу, та нiчого не могли зробити. Одним тiльки й повеселили їх: сказано, що касується тiльки ця постанова громадська, а коли б громада знову таки продала Денисовi землю та постанову до ладу написано, то тодi вже не скасують.
Довiдавшися про це, Денисове товариство зараз зiйшлося на пораду в Рябченка.
Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляни знову могли наймати землю в пана Добровольського, i не треба їм було їхати до неї тридцять верстов, обминаючи болото — це ж i припиняло їх, як земля в Дениса була. Таким робом усi замiри Рябченкового товариства гинули, i диблянська громада вихоплювалася їм з рук. Це вже й видко було: Зiнька слухають бiльше, нiж їх. Еге, кажуть, i вас можна збити! Ми, кажуть, цих старшину, й старосту, й писаря поскидаємо, — iнших настановимо: Зiнька та Карпа. А курс i старшинi, й старостi кiнчається цього року восени. Коли б їм пощастило справдi своїх людей настановити, дак це була б пропаща справа. Тодi що хотiли б, те з їми тi горлопанi й робили б. Звiсно, не з-так то легко й скинути хоч би й Копаницю, — багато в його сили i тут, i в городi, — ну, все ж, як то кажуть, береженого й бог береже.
От так, куди не глянь, а все треба тую землю вдержати в своїх руках. Та як? Громаду можна зiбрати хоч i завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто ще дехто, приставши до Зiнькової спiлки, оплатився вже з своїми позичками перед заможнiшими людьми. Тепер уже цих не так легко притиснути, а далi їх ще побiльшає.
I визволила ж нечиста цього Зiнька з острогу! Не велике було б лихо, коли б його замiсто Панаса запроторено, — в селi б тихо стало. I що вже почав вигадувати: щоб горiлки не пили, щоб могоричiв не було. Так i поступитися цим! Хiба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тодi вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричiв!
— Iстинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зiнько! — казав Сучок. — «Я, пле-ще, — подать заплатив, одбутки всi поодбував, нiкого не займаю, горiлки не п'ю, — що ви зо мною зробите?» I верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!
— Iменно, iменно правда! — потакував Копаниця. — Нiкоторого тобi над їм слєствiя нема. Ти його в холодну, а вiн тобi кричить: яке ти право маєш? Значить — покажи йому. де твоя законная основанiя! А, сто чортiв! Да якби в мене була полная законная основанiя, дак я б тебе, iдолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!
— Законники пойшли, промовив Тонконоженко, — та праведники такi, що бiда!
— А як на моє розсужденiє,- казав Сучок, — дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!
— Та як же їх провчиш? — питав Копаниця.
— От, штука!.. Хiба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: «Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулицi валяється?» — «Нi, не валяється». — Как ти, мерзавець, смєїш менi говорить, когда я сам видiв? Начальство запреiдаєть, санiтар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!..» Ну, послi такого наставленiя уже ж вiн не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово, — тодi його в зуби, та на десятникiв гукнуть, та й усипать гарячих, не жалiючи.
— Невозможно! — крутнув головою Копаниця. — Одно, iцо не грублять: ти його хоч i вилай, то вiн каже: «Господин старшина, ви не лайтеся, бо я па вас жалобу проiкнесу», — а друге: хоч i зробиш, так вiн тодi таку тобi кутавасiю з перцем пiднiме, iцо хуже буде, нежелi за Дениса Пилиповича землю. Нi, це не йдьоть!
— А менi здається, озвався Рябченко, — що Михайло Григорович таки правду каже: iменно їх, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться.
— Ну, а як же?
— Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже — чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так — добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.
— А що ви думаєте? Воно й правда! — доводив Тонконоженко. — Поки ми їх не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо — тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме.
— I не висьма важна штука, — розказував Рябченко. — Це можна так ловко зробить, що моє поштенiє!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя.
— Хто його зна, казав Копаниця, — це, коли хочете, непорядок i дайже буйство… Ну, та задля такого дiла, — засмiявся вiн, — можна й манюсiнькоє буйство соченить.
— I чудесно! — задовольнився Рябченко. — За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо.