— Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом.
— Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iздєлаєм, що ну! I науку получить, i живий останеться…
Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…
Проминуло з тиждень.
Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi, — там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.
«От i добре, подумав собi Рябченко, — хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є».
I вiн загомонiв до Микити:
— А що, Микито, не пощастило тобi Гаїнку зачепити, — повернувся-таки Зiнько.
— А штоб вон луснул! — сердито гарикнув Микита.
— Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово — як лялечка!
Микита тiльки плюнув зо злостi.
— I все цей Зiнько тобi на завадi стає,- правив своє Рябченко. — От тодi в тебе Ївгу одбив.
— Падлець, одно слово! — вилаяв Микита.
— Все Васюту настренчує, щоб iз тебе на вулицi знущався.
— Нигодяй! — I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту.
— Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди.
— Та ну? — здивувався Микита. Нивжлi такое плохое дело?
— А ти ж думав як? Коли в Дениса однiмуть землю, а мужики почнуть брати собi в Добровольського, дак тодi, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли, — вона їм без надобностi. Ми тодi на льод сiли, бо нам нiчим буде Горянському заплатить. А в контрахтi тисяча рублiв невстойки — он що! Поцiнують тодi, брат, нас усiх та й тебе з батьком.
— Вот так штука! — аж злякався Микита. — Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?
— А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який мiсяць або два, дак ми б могли собi раду дати i пересельську землю вдержати, а так — нема ходу: що нi почнемо, що нi зробимо — вiн i переб'є, вiн i переб'є! Хоч би захворiв абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито, як я гляну на теперiшнiх парнiв, дак один пустяк, та й годi! Якби я парубкував, дак хiба б я попустив отак iз себе смiятися якомусь там Зiньковi, як вiн iз тебе насмiявся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..
— Ну, а що б ви iздєлали? — спитав, почервонiвши, Микита.
— Хi, не знав би що! Зобрав би хороших парнiв три-чотири душi та й дав би йому доброї матланки — от що!
— А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й iздєлаю!
— Поки хвалько нахвалиться!
— Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально iздєлаю. Мєсяць буде чухаться — не вичухається, — такого вгощенiя дам!..
— Хто його зна… Звiсно, була б це штука славна, i не самому тобi було б добре: поки Зiнько вичухався б, то ми б у громадi по-своєму крутнули… А то поцiнують нас…
— Будь я первой падлець, если не iздєлаю! — скрикнув Микита.
— Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити, — припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.
На церквi бевкнув дзвiн.
— О, вже й до служби, — сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися. — Треба йти… Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiмаєш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi…
— Понiмаю! Усьо буде в плипорцiю, i аджарим так, що моє вам паштенiє, ще й здєлайте одольженiє.
— Та не забудь: по головi анi-нi-нi!.. Нiяк не можна!..
— Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом…
— Ходiм же до церкви!..
V. НАПАД
Приходила весна.
Снiг лежав уже по самих ярках та затiнках, а то скрiзь позбiгав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечкiв торiшньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами пролiски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвiтлеє сонце обнiме її своїм палким промiнням та й убере в пишнi зелено-квiтчастi м'якi шати. Лежала ще пiвсонна й зiтхала до неба теплими грудьми, i теє зiтхання злiтало вгору легенькою бiластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, i хмари тьмарили небо, затуляючи землi сонце. Так молода жiнка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гiрко, i сльози застилають їй свiт, i вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що вiн уже вернувся, стоїть тут, бiля неї,- ще мить, i вiн одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обiйме її сяєвом свого сонячного погляду, i вони поєднаються в одному прекрасному, як мрiя, поцiлунку. Так земля зiтхала за сонцем i не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обiймах, i тi сльози-тумани розвiються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.
А поки ще хмари темнi, — але теплi веснянi хмари, — снували по небу. Землю приспала нiч. Не видко було мiсячка, спали й зiрки, заступивши за хмару. Тихий упокiй панував скрiзь, той дужий i радiсний упокiй, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорiв, спiву, руху, могучої працi…
Пiшовши ще вдень у Чорновус, вертався тiєї ночi Зiнько потемному додому. З вулицi повернув через Карпiв город наниз, щоб швидше дiйти, бо забарився. Iшов лукою, звичайною стежкою попiд городами. Вже близько й провулок на гору. Увiйшов у тi верби, що росли над криничкою. Там було ще темнiше.
Щось зашелестiло, i враз перед Зiньком зачорнiла чиясь висока постать.
— Хто це? — поспитався вiн, припинившись.
Здорова постать замахнула руками вгору, i Зiнько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що вiн схитнувся. Але в ту ж мить ударено його i в спину. Зiнько скочив наперед i встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловiк уже пiднiмав удруге. Вирвав коляку i вiдстрибнув набiк.
— Не пiдходь! — крикнув, пiднявши коляку вгору.
— Який страшний! — озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зiньковi по знаку. — Оце тобi за жалоби губернаторовi.
I троє з коляками кинулись на його. Зiнько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як снiп цiпами.
— Рятуйте! — скрикнув Зiнько i впав додолу непритомний…
Гаїнка того вечора довго дожидалася Зiнька з Чорновуса.
— Мамо, чого це його досi нема? — питалася.
— Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що нiч темна, йти погано — ну й зостався.
— Нi, вiн казав, що сьогоднi вернеться.
Та мати й дiд певнi були, що Зiнько заночував у Чорновусi, i, не турбуючись, спали всю нiч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зiнько. Кiлька разiв їй чулася хода, вона схоплювалася, пiдбiгала до вiкна й дивилась у двiр, у темряву. Нiхто не йшов. Одного разу вчулося навiть, що вiн уже ходить у дворi, щось робить. Вона вибiгла, гукнула стиха, — не було нiкого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Нiколи так не було, щоб Зiнько сказав «вернусь» i не вернувся. Тiльки раз це було, — як його до тюрми взято. А тепер?..
Нiмий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнiмав її холодними обiймами.
Вже свiтало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.
Ураз щось застукало в вiкно, аж шибки задзвенiли. Гаїнка схопилася з лiжка i стала серед хати, не розумiючи зо сну, що це.
«Зiнько!» — враз подумала i кинулась у сiни вiдчинити. Вiдчинила, перед нею стояла сусiдка Стручиха.
— Нещастя! — крикнула.