— Яке? — спиталася, вся похоловши, Гаїнка.
— Зiнька твого на луцi знайдено… побитого…
Гаїнка захиталася i впала б, якби не вхопилася за одвiрки.
Iз-за Стручишиної постатi побачила: у двiр увiходило троє людей i несло… Струк iз Васютою держали за плечi й за голову, а Струкiв наймит за ноги.
Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двiр i йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янiвши, не можучи ворухнутися.
Вони пiдходили ближче. Тiло трохи згиналося посерединi вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блiдим обличчям одкинулася назад i лежала трохи боком на Васютинiй руцi; вiд уст, трохи розкритих, значилася по щоцi й потiм на бiлому комiрi сорочки темно-червона смуга.
Вони пiдiйшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома i все глядiла. — Гаїнко, оступись! — промовив Васюта.
— Ай! — скрикнула та, вхопившися за серце, i впала.
Стручиха кинулася в сiни, вхопила попiд плечi Га-їнку i вiдтягла її вiд дверей. Чоловiки понесли Зiнька в хату.
Трохи згодом Васюта вже бiг верхи в Чорновус по лiкаря…
Зiнько лежав на лiжковi. Вiн опритомнiв уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися i лежав, заплющивши очi. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всiєї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипiла до тiла; скинули саму чумарку. Гаїнка сидiла бiля лiжка в ногах i дивилася на блiде Зiнькове обличчя. Сидiла, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що вiн уже вмирає.
В другiй хатi мати, припавши навколiшки перед образами, молилася. Благала не вiднiмати в неї останню надiю в життi…
А на дворi Струк розказував дiдовi, як. вiн iзнайшов Зiнька на луцi, як покликав на помiч наймита й Васюту, що на той час iшов вулицею…
Аж пiсля обiду приїхав лiкар. I то довго вмовляв його Васюта: все не хотiв їхати, казав, щоб Зiнька до його привезено.
Увiйшовши до хворого, зараз повисилав обох жiнок геть, «щоб не рюмсали», лишив тiльки дiда та Васюту i почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дiд iз Васютою обережно пiдвели Зiнька, а лiкар почав скидати. Сорочка поприкипала до тiла вкупi з кров'ю. Лiкар став її вiддирати, — Зiнько злегка застогнав.
— Не манiжся! Не маленький! — гарикнув на його лiкар.
Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого «манiжиться»: спина, груди, плечi- все було в страшних синяках, все попухло, тiло побито так, що поробилися великi рани кривавi.
— Добре впiймав! — крутнув головою лiкар. — П'яний, мабуть, побився з ким?
Хворий мовчав.
— Хто тебе побив? Чуєш?
— Не знаю… — простогнав хворий.
Лiкар ще поглянув, припав ухом до грудей…
— Хм… Усерединi багато пошкоджено… Треба тобi переїхати до Чорновуса в лiкарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!
— _ Не хочу… я буду дома… — прошепотiв Зiнько.
— «Не хочу, я буду дома»! — перекривив його лiкар. — Усi ви боїтесь лiкарнi, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хiба вам iцо втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жiнка твоя тут сидiла? Покличте її!
Васюта покликав. Увiйшла Гаїнка.
— Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпiти не можу рюмсання! — гримнув лiкар, хоч у занiмiлої Гаїнки й сльози на очах не видко було. — Ось тобi лiки… — I вiн почав розказувати. Гаїнка мало що розiбрала з його московської мови, тiльки останнi слова добре зрозумiла: щоб доглядала, а то вмре.
Як лiкар виходив, дiд Дорош iз Васютою перепинили його в сiнях.
— Скажiть, пане, спитав дiд, — чи вiн буде жити, чи нi? По правдi!
— Як вичухається, то буде, — вiдмовив лiкар.
— Пане! — загомонiв Васюта. — Що хочте вiзьмiть, тiльки вигойте його! — I. сльози закапали йому з очей.
— Не рюмсай!.. Що ти йому — брат чи родич який?
— Товариш…
— Дак чого ж i киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же лiки… Як не стане — знов приїдеш.
Лiкар вийшов з сiней i скочив на бричку.
— Рушай!
Дзвоник задзеленчав.
Дiд махнув рукою.
— Чорт зна що! Нiчого з цього лiкаря не буде.
— Чому ж не буде? — спитав Васюта.
— Ну, що вони тямлять, цi лiкарi? Нiчогiсiнько! От тiльки до одного й голiннi: як попадеться до їх чоловiк, то зараз йому руку або ногу вiдрiзати, а то й зовсiм требушити бiдолаху… Хiба я не знаю, нащо йому Зiнька в лiкарню? Хотiлося подивитися, як там усерединi побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тодi б i покарбував. Рiзники, та й годi!..
— Та постривайте ж, дiду, може ж, це iще й не такий?
— Усi вони однаковi!
Тим часом Гаїнка сидiла бiля хворого. Вiн лежав нерухомо, все заплющивши очi, хрипко дихаючи, не озиваючись. Iнодi тiльки прохав пошепки пити, i Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Пiдводила йому голову, вiн на хвилинку припадав смажними устами до кухля — i знову лежав, як мертвий.
Приходили Карпо й Дмитро, — вiн не озвався до їх, та вони й не займали його…
Насунула нiч. Гаїнка все сидiла бiля лiжка й дивилася на Зiнька. При темрявому свiтлi вiд маленької лампочки його обличчя здавалося ще блiднiшим, ще мертвiшим. I таким помертвiлим був тепер Гаїнцi ввесь свiт. Вiн жив i озивався до неї тiльки тодi, як жив i озивався Зiнько.
Як же вiн лежав такий нерухомий, тодi i в Гаїнку вступала тая нерухомiсть. Мов усе тiло обважнiє, застигне, не ворухнеться. I вкупi з тiлом застигає, нiмiє душа i озивається тiльки на Зiнькiв рух, на Зiнькiв голос.
В головi тiльки одна думка — отi лiкаревi слова:
«Доглядай, а то вмре».
Страшна була тюрма, як у їй сидiв Зiнько, але це страшнiше. Коли б Зiнько пiшов навiть у Сибiр, то вiн був би живий, i вона пiшла б слiдом за їм, вона жила б iз їм. Тюрма вернула б iще їй Зiнька, смерть не верне.
«Доглядай, а то вмре!» Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху… Вiн ще дихає, ворушить устами, живе… Живе й вона…
Так проминула нiч, проминув другий день. Увечерi мати й дiд хотiли положити її спати. Вона мовчки похитала головою i зосталася бiля лiжка.
Сидiла знову всю нiч, не помiчаючи нiчого навкруги, тiльки бачила Зiнька, тiльки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з пiводкритих уст.
А вiн спав i дедалi дихав рiвнiше, спокiйнiше. Удосвiта його дихання зробилося таке рiвне й тихе, що Гаїнцi здалося, мов уже вiн перестає дихати… Нахилившися над їм, слухала довго…
Розвиднiлось. Зiнько поворухнувся, розплющив очi i вперше озвався голоснiше:
— Гаїнко!..
Вiн звiв руку i за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:
— Моє серденько…
I враз Гаїнка скрикнула голосним плачем i вибiгла з хати. Мати й дiд Дорош злякалися й кинулися до Зiнька, думаючи, що вiн уже вмер.
А Гаїнка вибiгла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнiчена, вiд сонячного погляду оживає.
Вiн озвався!.. Вiн буде живий!.. Це вона знала й оживала сама…
Дiд знайшов її й привiв знову до Зiнька…
Ввечерi Гаїнка таки намагалася сидiти нiч, але й сама не помiтила, як заснула, схилившись на лаву, це була вже їй четверта нiч без сну.
Мати з дiдом пильнували хворого…
Другого дня йому трохи полегшало, та тiльки ж трохи. Минув тиждень, Зiнько все лежав. Тяжкi думки снувались у його в хворiй головi. За що? Що вiн лихого зробив людям? Вiн тiльки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули i тепер трохи не вбили, здоров'я збавили. Чи то ж правда є на свiтi? Коли тепер таке, то далi ще гiрше буде: i зовсiм його вб'ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз все зруйнує… Та й чи Добудеться чого? Коли в їх така сила i нiчого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли бог дасть йому здоров'я, тихо жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано?
От i хазяйство. Тодi бiльше як три мiсяцi згаяв, у тюрмi сидячи, — воно ж у господi не побiльшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще вiн лежатиме. А надворi ж весна вже зеленiє, треба ж i сiяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хлiба сидiти!