Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим — от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Нi, нема такого!.
Хiба… От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре знається на зiллях… Та таки дiд i сам був одного разу в його, — пособилося… Може, в його й те зiлля є,що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав — не догнав, а побiгти можна.
I все думав дiд про глушкiвського Семенюка. Слухав, як Зiнько кахикає, дивився, як вiн дибає по хатi, i бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючiшого, знахаря вдаритися.
Прийшла недiля. Дiд сказав, що пiде до родича, а сам махнув у Глушкiвку i вернувся геть пiзно ввечерi. Другого дня викликав Гаїнку з Зiнькової хати в противну i показав їй пляшку:
— Бачиш, унучко, це?
— А що ж то?
— Здоровля твоєму Зiньковi.
— _ Як то?
— Дякуй дiдовi! Бито колись i мене замолоду, да я не кволився стiльки, як Зiнько. Бо мене лiчив не лiкар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.
I дiд оповiв Гаїнцi широко про Гарасима Савчука.
— Як дав менi зiлля, як випив я раз, та двiчi, та тричi, — стрепенувся та й пiшов.
— Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю?
— Знаєш ти, — не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув!
— Де ж ви його добули?
— Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба, — так зараз: «Знаю-каже, — знаю! Цим я багато пособляю людям». Я йому тодi про Гарасима: «Якби, — кажу, — такого зiлля, як у Гарасима!» — «Дак оце ж воно й є! — каже. — Я, — каже — вiд Гарасима цього й навчився». Дак оце й налив пляшечку.
— Зiнько не буде цього пити, дiдусю.
— Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.
— Як же ви зробите?
— А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'є.
— Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було!
— Яка там шкода буде? Нiякогiсiнької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.
I дiд усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула, та й край, — i не думала б! А Зiнько… Вiн же їй завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же їх йому давати?
Але тодi й iншi думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють… не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi… Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про їх уже й дiдусь знає, що помагають, — на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько їх не схотiв би… ну, а як йому не полегшає та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло?
I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька — як йому: чи легшає? чи видужує? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй — йому не легшало.
Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Гаїнка й собi сiла бiля його.
Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями їхали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше.
— Боже! Все оживає, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! — промовив вiн гiрко.
— Не журись, Зiнечку i..- розважала Гаїнка. — От скоро-скоро й ти все робитимеш — i дома, й на полi… от побачиш!..
Вона його розважала, а в самої щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?
— Дерева вже розпукуються, — казав Зiнько, дивлячись на свiй садок, — а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!
— Восени посадиш чи на ту весну, — не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.
— Атож, лiтатиму! — промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки — легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: «От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!»
Вiн поворухнувся, груди заболiли дужче.
Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…
— Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…
Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:
— Зiньку!
Вiн iздригнувся, розплющив очi.
— Що тобi, серце?
— Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!
— Нi, я не спатиму…
Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.
«Нi, не пособить лiкареве гоїння! — думала Гаїнка. Треба послухатися дiда, бо вже… страшно, страшно й здумати!..»
I вона зважилася…
Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…
Одначе не зважувалася довго.
Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.
В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:
— Що це ти там робиш, що не даєш?
Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.
Лежав тихо.
Їй потеплiшало, — вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.
Вiн, здається, спав.
Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:
— Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Гаїнка кинулась до його:
— Зiнечку! Де давить? Що?..
— Горло… в грудях пече… Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.
Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:
— Води!..
I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.