Гаїнка вхопила його.
— Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!.. — крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:
— Що це?
— Зiнько…
Вони глянули.
Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.
— Зiньку! Сину! Що тобi? — питалася перелякана мати.
— Води!..
Йому подали води, вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.
— Ой боже, що ж я наробила! — скрикнула Гаїнка несамовито i впала навколiшки перед лiжком. — Ой, що ж я, проклята, наробила, — я ж тебе, Зiнечку, струїла!..
Його очi розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.
— Що ти сказала? — ледве вимовив.
— Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!
— Ти… знахаревого… А я ж казав… — простогнав хворий.
— Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…
— Дiду! — промовив Зiнько. — Або самi… або бiжiть до Васюти, — хай до лiкаря… зараз…
Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.
Врештi промовив:
— Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…
Гаїнка встала i вийшла з хати.
Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.
Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.
Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали — не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.
Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як_ вона.
Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.
I вмирала в темрявi.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…
О, як без мiри, без краю!..
Ця нiч, ця темрява — вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.
А там Зiнько вмирає.
I вона не смiє туди пiти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу…
Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!
Помочi не було.
Зiнько вислухав це мовчки.
А дiд, стоячи над їм, казав:
— Зiiiьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.
— I ви, дiду, тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.
Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.
Перед свiтим сказав:
— Ноги обважнiли…
Мати торкнулася до нiг. — нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.
— Синочку мiй! Не кажи так! — простогнала бесщасна мати._
— А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.
В хатi настала тиша.
Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися.
Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:
— Сину! Зiньку!.. Прости мене!..
— Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся… Тiльки не кажiть про це нiкому, нiкому!.. I Гаїнцi звелiть, щоб не казала…
Дiд, хлипаючи, встав.
— Сину, — промовила мати. — Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть пошле.
Хворий помовчав, тодi сказав тихо:
— Добре… А ви, дiдусю, пiдiть покличте моїх товаришiв, усiх… А до мене хай Гаїнка тим часом увiйде.
Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Гаїнка.
Тихо спинилася бiля порога,
— Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бiля мене…
Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': — _ Дружинонько моя, поцiлуй мене! — попрохав хворий.
Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати їх мовчки.
— Встань, Гаїнко!..
Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:
— Нiженьки мої… слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..
— Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..
Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.
— Не ти мене, дружинонько моя вiрна, струїла… Ти менi здоров'я хотiла, моя добра… Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Вiн плакав.
Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.
Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:
— Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чуєш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi звелiв… I сама забудь по це… Не думай!.. Менi однак умирати було, довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тiльки тебе жалко покидати… Iще жалко: не зробив… Ох!:.
Знову затих.
У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.
У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…
Вiдбули його.
Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.
— Пiдведiть мене! — промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.
— Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла — за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!
— Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..
— Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?.. — питав хворий, уже блудячи словами. — Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнiв.
— Мати стара зостається в мене, дружина молода — з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..
— Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
— Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
— Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.
А вони питали:
— Кажи, брате, — може, ще що звелиш?
— Нiчого не звелю, тiльки не забудьте мого заповiту!..
— Не забудемо!.. Глянув по хатi.
— Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.
— Хоч би сонце зiйшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.
— Гаїнко!..
Кинулася до його, вiн прихилив її голову собi на груди…
— Ще не зiйшло сонце?
— Скоро зiйде, — вiдказав Карпо.
Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:
— Прощав…
Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…
Рука впала з Гаїнчиної шиї…
У Чернiговi, 1901