— Не ваше дiло, тату! Ви своє вiдробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.
— Аби розумно та по-божому, — вiдказав старий i бiльше вже й не озивався за це. Вiн сам мав таку вдачу, що коли робив яке дiло, то щоб нiхто не встрявав i не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мiшавсь i до сина. Щоправда, вiн мiг зовсiм одiбрати в його хазяйство i знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тодi повстали б у сiм'ї сварка та незлагода, а дiд Дорош цього не любив i, як чуми, страхався. Умерти хотiв по-божому, в упокої та в злагодi з усiма. А що синовi порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пiшов, i не слухає вже, чи йому що вiдкажуть, чи нi. А дивитися на все те не хотiлось, — через те вiн, скоро починалась весна тепла i бджолу з омшаникiв заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, i вже рiдко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку бiлу принесуть щонедiлi, а їсти вiн i сам собi зварить. Так жив аж до осенi, аж поки бджола переїздила до омшаника, — з нею вертався й дiд до села.
Сьогоднi, зараз по обiдi, Гаїнка побiгла з дому до матерi, а звiдти — до дiда, на пасiку. Зiнько ж не схотiв iти до тестя, а прийшов просто сюди i оце лежав тепер у холодку пiд деревом, упиваючись свiжим запашним повiтрям, а бiля його сидiла й щебетала Гаїнка, а дiд Дорош докидав часом i собi слiвце.
— А батько питались, — казала Гаїнка, — чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там дiло… Питалися, чи ти дома будеш? «Нi, — кажу, — i вiн до дiдуся пiде…»
— Яке ж там дiло? — цiкавився Зiнько.
— А хiба я знаю? Казали — дiло… Та вони сюди прийдуть сьогоднi, то сам i попитаєш.
— Гаразд.
— А що, сину, — питав дiд Дорош, — який хлiб?
— Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.
— Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай, — зведуться люди нiнащо! — бiдкався дiд.
— А зведуться, дiду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то лiси рубають, а земля сохне, i дощiв меншає… I виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…
— А як же їй силу вертати? — питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:
— Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля — тим i не родить! От що!..
— Хiба земля жива, дiду? — спитала Гаїнка.
— А ти думаєш — нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.
— Та чого ж вона гнiвається? — спитався, усмiхаючись, Зiнько.
— Того, що її не шанують! Вона — наша мати, вона — свята! Її цiлувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Iграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обiд орачам, то вбереться, як на Великдень: вiзьме плахту гарну, розпустить намiтку довгу, бо так треба до землi йти. От воно й родило i на вгородi, й на полi. А тепер iде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очiпку, ще й начоси повипускає, а замiсть плахти задрипана спiдниця. Ну, хiба ж це шана землi? Ну, вона, свята, й гнiвається.
Гаїнка глянула на свої колiна й побачила там плахту; тодi лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-пiд очiпка. Вона мерщiй ухопила хустку, що лежала бiля неї, й напнулася.
— Нi, дiду, вiдказав Зiнько, — тут не в тому сила.
— Ат! — перепинив його дiд. — От я тебе люблю дуже, Зiньку, що ти добрий чоловiк i гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже вiд лукавого, отi книги.
— Адже й євангелiя — книга, — сказав Зiнько. Дiд розсердився:
— Що ти рiвняєш? То євангелiя, а то казна-що!.. От уже не люблю!..
По стежцi вiд поля почулася хода.
— Батько, батько йдуть! — скрикнула Гаїнка. I справдi, незабаром на краю пасiки стала висока гарна постать Остапова.
— Здоровi, тату! З недiлею.
— Здоров, сину! I тебе з недiлею.
— I ти тут, Зiньку? Здоров!
— Здоровi, тату!
— А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.
— Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?
— Нехай же згодом, одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя:
— А ходiм, Зiньку, до того лану, що бiля кривої балки, я там щось хочу тобi показати.
— I я з вами, скочила Гаїнка.
— Нi, ти не ходи, звелiв батько. — Ми зараз вернемось.
— _ Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть iз зятем пiшли з пасiки. Вийшовши на поле, пiшли помалу серед високих житiв. Зiнько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм дiлом. Як уже вiдiйшли трохи геть, той загомонiв:
— От що, Зiньку: е в мене одно дiло дуже добре.
— Ану, скажiть!
— Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?
— Ще б пак!
— Що, якби нам її в посесiю взяти?
— Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?
— Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками — скiльки кому треба. Адже тобi треба?
— Та трохи таки треба…
— I гаразд! I добре! — зрадiв Остап. — Вiзьмеш скiльки схочеш.
— Або ще й на скiльки грошей вистачить.
— За грошi не турбуйсь! — одказав Остап. — Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.
— Спасибi вам, тату!
— Дак виходить — пристаєш?
— Чому — нi? Як уся громада пристане, то й я.
— Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так — товариство, гурт.
— А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?
Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:
— Та люди все гарнi, заможнi, — нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.
— Хто ж то?
— Та ось — я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…
— А ще хто? — допитувався Зiнько.
— Та, мабуть, i всi…
— Нi, цих мало: не подужають.
— Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти, — того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.
— А чого ж то воно таке баришовите? — випитував Зiнько.
— От так! Та земля ж яка там добра — це раз. А друге — цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?
— Нiскiльки, вiдказав спокiйно Зiнько.
— Як то? — здивувавсь Остап. — А ти ж казав, що пристанеш.
— I пристану, коли вся громада вiзьме землю.
— А з нами ж чому не хочеш?
— Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.
— Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!
— Дарма, тату, аби я до дiла казав.
— Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!
— Нi, цього не буде.
Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…
— Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.
Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!