Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.
Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.
— Що тобi батько казали? — питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.
— Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.
— А ти ж?
— А я не схотiв.
— I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди — отi Денис, старшина та Рябченко.
Зiнько засмiявсь:
— Чого ж вони страшнi?
— Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.
— Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять, — зiтхнув Зiнько.
— Хоч би вже батько з їми не приятелювали, — казала Гаїнка. — А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?
— Через те ж i я нiколи не пристану до їх.
— I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки — сонцевi дiточки!.. — А хто ж їх батько?
— А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.
— А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? — спитав, смiючись, Зiнько.
— Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? — казала невдоволеним голосом Гаїнка. — От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце — красна панна, зiрочки — дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що — ти кажеш — русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!
— Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.
— Хiба дiдусь брешуть?
— Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.
— Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як е?
— Ну, от знов! — загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу — неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає- де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це — так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…
I вона стиха, як маленька дитина, промовила:
— Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…
— I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо, — сказав Зiнько. — А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?
— А неправда ж! — палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку. — Я читала недавнечко «Катерину»… читала й спiвала її.
— Як то — спiвала?
— А так — дивлюся в книжку та й спiваю.
— А на який же голос?
— А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!
I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:
Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi — чужi люди,
Роблять лихо з вами.
Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.
— А що, гарно?
— _ Ще й дуже.
— Невже?
- Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?
— Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.
— Та ти моє спiвоче!..
Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:
— _ Нi,_ як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.
— Весело їм… гуляють!.. — промовила Гаїнка.
— Може, й тобi хочеться до їх? — спитався Зiнько.
— Ой, нi! — вiдказала, хитаючи головою. — Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.
I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.
— Справдi? — спитав Зiнько. — А буйного доброго — намиста, такого, як у Горпини?
Вона не зараз одказала…
— Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…
IV. НА ВУЛИЦI
Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.
— Зiньку, ти? — озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.
— Я, Васюто, вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.
— А я заходив до тебе, — думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.
— На пасiцi в дiда Дороша були.
— Ще й одну штуку хочу тобi сказати.
— Кажи!
— Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду, дак i поговоримо.
— Гаразд. Бувай здоров!
— Бувай!
Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.
— Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..
Батько сам потурав тому:
— У мене син образований!
Сам робив, а «образований» син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи «бутiлками», штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й «паджак з iскрою», так вiн сам його звав.
— Яка ж у йому iскра? — питалися промiж себе дiвчата.
— А що рябенький…
З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик — гострий, кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його «образованость» та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.
Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:
— Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.
— Хах-ха-ха! — реготалися парубки.
- Їй-бо — не я буду, одоб'ю її в етого дурака Зiнька.
— Тю на тебе! — озвавсь якийсь парубок. — Вона ж чуже подружжя!
— Вот — пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась, моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвоз-можно, а в городi — го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла — первий сорт!