— То я пішов, тітко Маріє, дякую за вечерю, — мовив.
Марія Петрівна схопила його за руку.
— Ти ж не кажи нікому про Гриця, — гаряче дихнула йому в обличчя, ставши напереп'ят. — Він вартіший кращого, правду кажу тобі.
Андрій промовчав. Згодом вона дізнається, що вчинив Гриць, і прозріння буде не з легких. Крім того, їй доведеться відповідати за те, що видала Гриця за свого сина, а зробила вона це з добрих почуттів — Андрій був переконаний у цьому. Вийшов не озираючись. Надворі було вже темно, й зірки блищали на небі.
— Будеш у Бібрці, заходь, — почув з ґанку.
Пробуркотів у відповідь щось невиразне й попрямував до хвіртки.
Бутурлак вийшов з-за дерева, запитав пошепки:
— Ну що? Я вже почав хвилюватися.
— Гриця нема. Він за сім кілометрів у селі Ставному.
— Це точно?
Андрій переповів розмову з Іванцівою, намагаючись не пропустити жодної деталі.
Бутурлак слухав уважно, не перепитуючи.
— Певно, він у Ставному, — ствердив. — Але тут усе ж треба зробити обшук.
— Згаємо час.
— І то правда. Тоді зробимо так: тут залишаться місцеві хлопці. Якщо Іванціва збрехала й Гриць переховується в неї, йому не вислизнути. А самі до Ставного.
Хата Клімашків, одна з найкращих у Ставному, стояла одразу за церквою. До левади тягнувся город, засаджений картоплею, за річкою починався ліс.
Двоє автоматників зайняли позиції за городом, ще двоє контролювали садибу з боків. Бутурлак у супроводі голови сільської Ради й моложавого старшого лейтенанта, заступника начальника районного відділу держбезпеки, пройшли подвір'ям. Трохи позаду тримався Андрій. Спочатку Бутурлак наказав йому залишитися в машині, але хлопець подивився так, що капітан розм'як. Справді, після всього, зробленого Андрієм, усунути його від участі в операції було б несправедливо.
Голова сільради вимогливо постукав у вікно. Зсередини відсунули фіранку, визирнув чоловік, роздивляючись.
— Ти, Гнате? — запитав. — Що скоїлося?
— Відчиняй, уповноважений ночуватиме.
Це не могло викликати жодної підозри — хата Клімашків була простора, до того ж у центрі села, і районні уповноважені часто ночували тут.
— Зараз, тільки засвічу, — почулося з-за вікна. Фіранки зсунулися, минуло півхвилини, і за вікном засвітилося. Мало не одразу загуркотів засув, і господар відчинив двері. Стояв на порозі, тримаючи в руці свічку.
Бутурлак прослизнув повз нього в будинок. Старший лейтенант підштовхнув Клімашка до сіней.
— Де Олекса Іванців? — запитав погрозливо. — Тут?
Господар стояв у самій білизні, босий, і свічка тремтіла в його руці.
Мовчав і дивився злякано.
— Як-кий Іванців? — почав затинаючись. — Н-нікого и-нема!
— Олекса Іванців! Той, що ходить з вашою дочкою…
— Та вони пішли… — Клімашко трохи оговтався. Підвів свічку над головою, щоб краще було видно. — Дивіться, нема нікого.
— Хто вдома?
— Я з дружиною.
— Проходьте, — вказав старший лейтенант на освітлений зсередини прямокутник дверей. Увімкнув кишенькового ліхтарика, обмацав променем сіни.
На лавці відро з водою, трохи далі дві невеличкі порожні діжки. З вірьовки звисає якесь лахміття. До стіни приставлено драбину, над нею ляда на горище.
— Стій тут. — Старший лейтенант кивнув Андрієві на вхідні двері, а сам спритно поліз по драбині. Відкинув ляду і, як на навчаннях, спершись на лікті, прослизнув на горище.
— Тут нікого, — з'явився в дверях Бутурлак.
— І на горищі порожньо, — обізвався старший лейтенант.
Він повільно спустився драбиною.
— Огляньте подвір'я, — наказав Бутурлак, — а я поки що побалакаю з господарями. Одягніться, — обернувся до Клімашка, що переступав з ноги на ногу. — І попросіть дружину, щоб підвелася.
Клімашкову просити не довелося — вже стояла одягнута у вітальні. Жінка років за сорок, огрядна, та ще вродлива, з великими очима й високим білим чолом. Клімашко повернувся до кімнати в штанях і сорочці, став поруч з дружиною, наче шукав у неї захисту.
Бутурлак попросив господарів сісти, відсунув лампу на край столу, щоб краще бачити, запитав прямо:
— Був у вас позавчора Олекса Іванців?
Клімашко скоса зиркнув на жінку, та вона дивилася байдуже, і він відповів:
— З Ганною він нашою… любляться… Тамтой Олекса. Ну й приходив…
— Коли?
— У неділю ввечері.
— Де він?
— Та, прошу вас, я й сам не можу потрафити…
— Де він? — підвищив тон Бутурлак.
— Пішли з Ганною. Не знаємо, куди подалися.