Коли троє підійшли до рівчака, який ділив луг навпіл, рушили до села й ті двоє, що залишилися.
«Певно, Коршун і Грицько», — подумав Андрій.
Лейтенант повів кулеметом, шукаючи ціль. Добре, що Коршун не залишився на узліссі. Тепер можна буде відрізати їм відступ до лісу.
Головне, аби в оборонців села витримали нерви, щоб підпустили бандерівців до самісіньких хат.
Перейшовши потічок, троє розосередилися ще більше, і це свідчило про кмітливість ворога. Коршун діяв правильно й застраховував себе од несподіванок.
Коли троє наближалися вже до хат, двоє тільки-но перейшли потічок.
Андрій, який лежав поруч лейтенанта, почув, як той стиха мовив:
— Шкода, що вони так розосередились…
З клуні вдарила автоматна черга: першим відкрив вогонь «яструбок» Вербицький і зробив це вчасно, бо одному з бандерівців залишилося всього кілька кроків до спіжарні на сусідній садибі.
Двоє, які щойно подолали потічок, зупинилися. Бутурлак полоснув по них чергою, та не влучив, бо ті побігли назад до рівчака, ще кілька кроків — і заховаються…
Бутурлак послав ще одну чергу, та нараз перед стосом дров, де він примостився, вибухнуло полум'я: хтось із бандерівців кинув гранату.
Лейтенант ткнувся обличчям у дрова, кулемет замовк. Андрій кинувся до Бутурлака, схопив його за плечі.
Бутурлак розплющив очі, прошепотів:
— Здається, мене оглушило… Допоможи Вербицькому!
Андрій побіг до клуні, де засів «яструбок».
Вербицький одразу зрозумів тактику лейтенанта: відрізати бандерівців від лісу. Скосивши першого, він зістрибнув з горища клуні й побачив директора школи Ротача, який біг з сусіднього двору, стріляючи на ходу.
— Вперед, — закричав Вербицький, — бо ті двоє бандерівців уже в селі!
Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк.
До подвір'я метнулась чорна тінь. Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, але не встиг: сухо ляснув поодинокий постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, й бандерівець упав.
— Молодець, Ротач! — вигукнув Вербицький. — Шукай третього! Де третій?
Відразу одержав відповідь: застрочили з-за сусідньої хати.
Щось вдарило Вербицького в плече й кинуло на спину. Він упав, ударившись об дерево потилицею, проте свідомості не втратив. Хотів підняти автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач, щось крикнув йому, однак все одно той би не почув.
Ротач упав.
— Ну, чого ж не стріляєш?! — крикнув Вербицький розпачливо.
Водночас біля хати, з-за якої щойно били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга. Це Ротач вирішив закидати бандитів гранатами.
Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша, й Вербицький, хитаючись, підвівся. Ступив крок, але голова пішла обертом, і він упав на руки Андрія, котрий саме забіг на подвір'я.
— Де Пилип? — запитав Вербицький, насилу розплющивши очі. — І що з лейтенантом?
Андрій вказав на сусідню клуню, звідки лунали поодинокі постріли.
— Пилип там. Чуєте, стріляє… А лейтенанта, здається, поранено.
— Чого ж ти тут? — У голосі Вербицького Андрій почув осудливі нотки. — Допоможи йому!
Повторювати Андрієві не було потреби. Хлопець кинувся назад.
Лейтенант лежав, незручно підібгавши під себе руки.
— Володимире Гавриловичу!.. — нахилився над Бутурлаком Андрій. — Ви чуєте мене?
Лейтенант розплющив очі.
— Як з бандерівцями? — запитав.
— А постріляли!..
— Наші?
— Вербицького поранено.
— Де він?
— З Ротачем.
— Куди поранений?
— У плече.
Бутурлак підвівся, подивився на луг.
— А ті двоє? — запитав. — Позаду йшли двоє, один з них, мабуть, Коршун… Певно, ще не встиг далеко втекти… — Він схопив кулемет, шкутильгаючи, побіг до рівчака.
Андрій кинувся за ним.
— Андрійку! — почув з подвір'я.
Озирнувся — Віра… Вже розвиднілося, й одразу впізнав дівчину.
— Ти чого? — зупинився на мить, вражений.
— Куди ти?
— Коршун там… І Грицько з ним.
— Чекай, я з тобою.
Андрій побачив, як повз нього прослизнув Пилип. Біг, пояснюючи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом.
Андрій мимоволі зиркнув туди й помітив постать, котра вже мало не сховалася поміж дерев. Побачив, як Бутурлак упав на землю, застрочив з кулемета.
«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.
Андрій насварився на Віру кулаком, перестрибнув паркан і побіг до Бутурлака, та нараз від рівчака пролунали постріли, й Пилипко, який біг до лісу, змахнув руками й заточився.