Запали сутінки, і вода в Дунаї потемніла, коли Антон Лупан повернувся в порт. На кораблях світилися нічні вогні.
З дерев'яного кнехта на причалі підвівся Ієремія, спираючись на мушкет, ніби на ціпок.
— Я давно чекаю вас, пане. Будуть якісь розпорядження?
— Так. Цієї ночі ми ще переночуємо на кораблі, бо зараз ніде шукати собі притулок. А завтра вранці заберемо багаж і попрощаємося з капітаном.
— Як це так? — Ієремія невимовно здивувався. — Ви так швидко передумали? Ми вже не підемо в ту довгу дорогу, про яку ви казали?
— Підемо, але не кораблем кіра Яні…
Антон пішов на палубу шукати стернового.
— Герасіме, ходи-но сюди!
Ієремія залишився на причалі, приклавши одну руку до рота, а другою спершись на свій окований ціпок. «Тут криється якась таємниця. Щось його мучить!» — сказав він подумки, хитаючи головою.
А втім, не треба бути дуже мудрим, щоб здогадатися про це. Адже цілком природно, що й люди мають таємниці, а не тільки кораблі, викинуті на берег!
РОЗДІЛ II
І ЛЮДИ МАЮТЬ СВОЇ ТАЄМНИЦІ
Ми носимо в собі таємниці, великі чи маленькі, і коли вони відкриваються, то втрачається частина їхньої сили, а іноді втрачається вся, мов пух кульбаби під подихом дужого вітру. Ми маємо таємниці, носимо їх, страждаємо, сумуємо, плачемо через них або сміємося й радіємо…
Чому в маленьких очах кіра Яні, який бенкетував з капітанами на пристані, час від часу з'являлася хитренька усмішка? Бо капітан «Пенелопи» приховував таємницю! Може, вона крилася в тому вузлі, з яким він зійшов у Галаці, чи в другому, з яким він повернувся назад? Може, там було золото, коштовності? Греки з Галаца чи з Бреїли багато разів посилали на батьківщину свій гіркий заробіток саме такою дорогою. Переправляти сушею — небезпечно, бо в горах чатували на подорожніх розбійники. Але ж і на морі могли напасти пірати! Та до дідька, хто там зверне увагу на якесь корито, що везе п'ять вагонів пшениці!.. Може, саме тому й усміхався капітан «Пенелопи», тихенько вираховуючи ту частку, яка перепаде йому.
Чому Герасім, грек з-під Пірея, так гарно розмовляє по-румунськи, а коли спитаєш у нього про це, він похнюплює голову і стає сором'язливий, мов дитина? Хіба нема в нього таємниці?
А Ієремія?.. Антон Лупан не звернув уваги, та коли той розповідав про весілля в водовоза, голос його був з гіркуватим присмаком, мов зернина яблука на зубах… В Ієремії справді на душі було гірко: цілий рік, відколи переселився до водовоза, він потай любив Гіочіку, і про це не знав ніхто — ні вона, ні водовоз, ні навіть його двоюрідний брат, бо, може, не забирав би її в нього з-перед носа… Ієремія не мав на нього зла, не заздрив йому, навпаки, навіть пишався ним.
Але в кого нема таємниць?
Якщо хазяїна портового шинку струснути як слід, то хіба не потечуть із нього шахрайства, мов зерно з прогризеного мишами мішка?
І доглядач маяка, старий Іфрім з побілілою головою, має таємницю, таємницю набагато тяжчу, аніж усі ті, про кого ми згадували досі. І якби хтось проник у неї, то жахнувся б. Та облишимо поки що Іфріма з його таємницею!..
Чому ж дивуватися, що й Антон Лупан має таємницю?!
Давно запала ніч, чорна березнева ніч, довкола все заснуло; вщух південний бриз, вмовкло шарудіння жовтого торішнього комишу, тільки цьогорічний випинався зеленими стеблами і ніби співав величальну пісню весні, яка пробуджувала трудівницю-землю; її могли чути ті, хто мав слух до потаємного голосу стеблин, які ішли в ріст. З лагідним жебонінням Дунай ніс у діл свої води… Трохи поодаль сонно блимав маяк над морем, покритим білою югою. Ніде ні руху, ні вогника в порту. Тільки на щоглах усіх трьох кораблів світилися задимлені ліхтарі.
Антон Лупан сидів на причалі, накинувши плащ на плечі, опустивши до води ноги, трохи нахилившись уперед. Річка котила свої води вниз, його думки важко пробивалися по течії вгору.
Ця річка, яка протинала міста й країни, знайома йому давно, сімнадцять літ, з нею пов'язано стільки мрій, що іноді Антонові здавалося, ніби в них обох один початок. Він пригадав дорогу на Джурджу в 1865 році, коли йому відкрився світ перед очима, бо саме тоді, можна вважати, починалося його свідоме життя. Про те, що було раніше, він думав мало: низенька хатина в Бухаресті, під пагорбом монастиря Михая-Воде, садок з горіхами і грушами, що тягнувся аж до заболоченого берега Димбовиці, туди, де зараз міст Ізвор; тоді там водовози набирали воду в бочки, а діти передмістя галасливо купалися разом з качками й гусьми. Його дід, хоч і не вчився по чужинах, був архіваріусом при митрополиті, президентові дивану[6], тобто стежив за дотриманням законів, людина освічена для свого часу. Найстаршого з-поміж дітей, Антонового тата, він зробив своїм спадкоємцем, хоч той і не був дуже запопадливий до роботи і менш освічений, ніж він, однак відав архівом аж до Ясського возз'єднання Румунії. Тоді для цієї посади знайшли грамотнішого чоловіка, що здобув науку на Заході. Батько не мав університетських титулів, отож вимушений був опуститися на кілька сходинок і ковтати пилюку на досить низькій посаді.