Мати Антонова померла, народивши другу дитину, яка не прожила навіть дня. Антон залишився з батьком. Між батьком і сином-одинаком встановилася рідкісна дружба, яку Антон порівнював хіба що з дружбою з П'єром Баяном, але це було набагато пізніше.
Батько потай писав історію Румунії і так само потай готував майбутнє своєму синові. У сад на березі Димбовиці приходили з двадцятеро дітей, яких він учив грамоти, беручи по два золотих у місяць із синків заможних купців; але були поміж ними й такі школярі, з яких він не брав нічого, бо статки в тих були малі.
В усі часи на світі є люди добріші, лагідніші, мудріші, чесніші, ніж інші, і доброї пам'яті Антонів тато належав саме до таких. Знав він багато, навіть дивно було, що стільки могло вміститися в голові однієї людини, але розумів, що перед уселюдськими знаннями його власні знання дуже мізерні, тому намагався при найменшій можливості відкласти два, три, чотири або й п'ять золотих, щоб можна було згодом послати сина вчитися на Захід. Він сподівався, що наука принесе синові радість і шану, яких не довелося зазнати йому самому.
Антон пригадав день, коли вони вирушили в дорогу, вмостившись обидва на дерев'яній люльці поштового повозу, який називали вслід за чужоземними подорожніми диліжанс або омнібус. У батька розвівалась на вітрі борода — велика, біла, ніби в святих отців з монастиря Михая-Воде, лоскотала йому обличчя, — і в цьому юний мандрівник, в якого серце було, мов комашка, а душа — як небо, відчував прощальну ласку, а сам він весь був охоплений острахом і сумнівами… Адже вирушає в такий далекий світ!..
Вони зупинилися в брудному містечку на березі Дунаю і зайшли переночувати в заїзд «Hottello dei Vapori», який тримав веселий балакучий італієць. Він поселив їх у непровітрюваній комірчині біля конюшні. Були в заїзді, звісна річ, і кращі помешкання, з дерев'яними балконами, що виходили на вулицю, але то для багатих подорожніх. Батько й син пробули там два дні, чекаючи австрійського корабля. Вранці третього дня Антон сів на «Ерцгерцог Альбрехт», мабуть, найстаріший корабель у Дунайській компанії, і розлучився зі своїм батьком, навіть не відаючи, що вже ніколи не побачить його.
Відтоді він побував у багатьох країнах, вздовж і вшир пройшов Середземномор'я, знав Червоне море, Персидську затоку й Індійський океан. У світі відбулося стільки перемін, що й думкою не осягнути, а Дунай так само несе свої води.
Майже десять років Антон був у Парижі — там закінчив ліцей та політехніку, здобув диплом інженера і знайшов гарного приятеля, П'єра Ваяна. Старший на сім років, П'єр облишив навчання на інженера і в 1865 році, саме тоді, коли Антон прибув у Париж, пішов прокладати Суецький канал. Через три роки, — Антон тоді був в останньому класі і вже крутився біля політехніки, — П'єр повернувся з Порт-Саїда, засмаглий, вимучений хворобами, ослаблий, змарнілий і розчарований. Усе, що було там, у тому далекому краю, битому стужами й піщаними бурями, тепер вгадувалось ніби вві сні. Він марив, що поверне пустелю до життя, що виникнуть там нові міста й села у зелених садах — і копав канал. Працював три роки сумлінно, затято, але одного дня його силоміць репатріювали, бо полаявся з начальником дільниці — людиною мовчакуватою, з застиглим, мов у мерця, обличчям і риб'ячими очима, який не знав ні їхніх імен, ні національності, а визнавав тільки нагая для спин одурманених чорноробів.
Відтак П'єр Ваян знову вирішив стати інженером і будувати кораблі, як того волів його дід, пославши по науку в Париж.
Антон швидко заприязнився зі своїм старшим колегою, трохи сутулуватим у плечах, як усі натруджені люди, з виснаженим і передчасно порізаним зморшками обличчям, з білявим галльським волоссям, з неймовірно голубими очима, що так не пасували до його скептицизму й печалі. Чому вони заприязнилися — не знали й самі, та, врешті, й не намагалися з'ясувати.
Після навчального року молодий румун, не маючи змоги поїхати додому на канікули на два місяці, бо дорога довга й важка, подався з П'єром на північ Франції, у Сен-Мало, відоме серед моряків, рибалок і корабелів містечко. Було воно якраз саме там, де Ла-Манш зустрічається з Атлантикою. Знали Сен-Мало корсари, які впродовж кількохсот років завдавали відчутних ударів по Англії.