«Любий мій Леоне, я радий, що ти ще раз хочеш стати мені в пригоді, але, на жаль, подорож поки що не може відбутися, бо високопоставлені чиновники, до яких я звертався, вважають марними витрати на дослідження цього краю. Уряд його величності не матиме ніякого зиску від знань про Вогняну Землю. Його більше цікавить канал між Північною й Південною Америкою, який, перерізавши Панамський перешийок і з'єднавши два океани, позбавить мореплавців небезпеки стикатися з жорстокістю Магелланової протоки. Я поцікавився через своїх приятелів у Парижі, чи можна розраховувати на якусь підтримку з боку французького уряду, але їм відповіли те ж саме. Я шукаю зараз сердечну й досить багату людину, котра могла б узяти на себе витрати подорожі, хоч вона не принесе ніякого матеріального зиску…»
П'єр Ваян швиденько пробіг рядки, переклавши їх своєму другові.
Інші листи повідомляли про такі самі труднощі, аж ось один, датований 17 грудня 1852 року, починався вигуком тріумфу:
«Старий керманичу, я знайшов! Знайшов рідкісну пташку, яку шукав стільки часу! Це молодий каштан з Бостона, оселі таких самих відважних морських вовків, як і ваші корсари. Він не багатий, але має корабля, п'ятсот доларів і готовий піти в дорогу. Решту трохи докладу я зі своїх скромних статків, а ще, сподіваюся, допоможуть друзі, може, Оксфордський університет дасть кількасот фунтів стерлінгів, як було обіцяно, — і, думаю, цього вистачить. Мені дуже прикро, що ми обидва — старі, не зможемо вирушити, але замість себе я пошлю свого блискучого учня, який, гадаю, візьме з собою мою науку й запальність, зате він має на двадцять п'ять років менше, ніж я. Не змушую тебе вирушати, якщо ти відчуваєш на собі тягар років, хоча я певен, що ти такий же міцний, як і тоді, коли ми плавали разом на бригу «Бігл». Однак, старий корсаре, даю тобі спокій і радо прийму замість тебе Арнольда. Хоч я його й не знаю, зате впевнений, що він схожий на тебе, відтак зможу покладатися на нього в усьому, як на тебе. Присилай його негайно в Лондон, а коли разом із ним пришлеш іще двох відважних моряків або хоч одного, то наш корабель матиме повний екіпаж і зможе вирушити в дорогу».
Коли П'єр закінчував читати цього листа, знадвору почулися голос діда Леона й бурмотіння старого Жіра.
— Що робити? — перелякано прошепотів Антон.
— Ховаймося в трюм!
Зовнішній трап уже скрипів під ногами діда Леона. П'єр, мить повагавшись, запхнув зошит з картонними палітурками за пазуху, до книжки Дарвіна, прочитані листи поклав на місце і прослизнув до трюму услід за Антоном.
Обидва приятелі принишкли там, аж поки запав вечір і дід Жір пішов додому. Невдовзі по цьому дід Леон ліг, — хлопці почули його хропіння. Обережно скрадаючись, мов злодії, вони тінями прослизнули на палубу, пройшли на ніс і звідти стрибнули на пісок.
Наступного дня вони не пішли з рибалками в море, не ходили навіть на берег, до нових кораблів, а сиділи в хаті й жадібно читали то книжку Дарвіна, то зошит старого моряка. Тепер вони вже не мали анінайменшого сумніву: дід Леон супроводжував Дарвіна в його мандрівці, був стерновим на «Біглі», але дивно, що сам ніколи не прохопився про це жодним словом. І в книжці, і в щоденнику описувалася та сама мандрівка, однак, ясна річ, по-різному.
Обох приятелів особливо зацікавили ті сторінки щоденника діда Леона, які трохи з'ясовували те, що сталося потім:
«16 квітня 1834 р.
Ми все ще біля Вогняної Землі, три тижні стоїмо на якорі в протоці, яку капітан Фітц Рой охрестив Бігл, за назвою свого корабля. Перед нами, на норд, височіє пасмо сірих гір з затягненими хмарами вершинами, а що там, за ними — ніхто не знає.
Сьогодні капітан і пан Роберт, разом з чотирнадцятьма моряками, повернулися на корабель після двадцяти-денного обстеження західного берега. Пан Роберт, здається, задоволений відкриттями, хоча його доймає щось інше — я про це здогадуюся з того, як він мовчки ходить по палубі, опустивши голову, і лише час від часу підводить її й дивиться на північ…»
Далі в щоденнику описано сварку між капітаном і першим помічником, а на наступних сторінках знову йдеться про Дарвіна — пана Роберта:
«Пан Роберт спитав мене сьогодні пошепки: «Корсаре, ти можеш пройти небезпечну дорогу в дві сотні миль?» — «Куди, пане?» — «На норд». — «Це ж як, по суші? — «Саме так, ми перейдемо через гори й вийдемо до Атлантики!»
Він розгорнув переді мною карту й почав пояснювати: «Бачиш, ось тут, між протокою Бігл і океаном, досі ще не ступала людська нога. Ніхто, навіть тубільці, яких я розпитував, не можуть мені сказати нічого, бо й вони жодного разу не заходили туди, ніби те місце прокляте. Може, ми знайдемо невідомі геологічні формації, рослини, звірів, комашок, які допоможуть мені упорядкувати історію виникнення життя на землі. Ти ж знаєш, я саме заради цього вирушив навколо світу, і мене ніхто не силував, як тебе…»