І справді, мандрівники, які потім ішли протокою Бігл, бачили на захід від Ушуайї селище з дерев'яними хатами, зведеними у якийсь незвичайний для цих місць спосіб, але ніхто так і не зміг розгадати цієї загадки.
— Запам'ятай, Герасіме, труд наш дасть свої плоди!. — повторив Антон, востаннє глянувши на берег, на гори, за вершинами яких уже не було невідомої території на Вогняній Землі.
Дихав слабенький зюйд-вест, і шхуна з реями на правому борту важко йшла протокою на захід. Аднана сиділа в узголів'ї Ісмаїла, а екіпаж усував збитки, завдані вогнем, — на щастя, це можна було зробити на ходу. Подекуди прогоріли дошки на палубі, згорів тент і мале вітрило, але в них було запасне.
— Ходіть тихше, не гупайте так! — шепотів Герасім.
Усі намагалися ходити навшпиньки, ніхто не гупав, але стерновий для годиться попереджав.
За коліном протоки стояв якийсь вітрильник.
— Гей, на «Сперанці»! — крикнули звідти. — Звідки йдете?
— Ми стояли на якорі тут, у протоці, за три милі звідси.
— А ви не бачили там високого чоловіка? Він висадився учора ввечері і чомусь не повертається.
— Вітрильник його?
— Ні. Мій. Він зафрахтував його на два місяці.
— Гроші вже одержали?
— Так.
— Тоді можете йти. Він просив передати, що сам вас знайде… Ви знаєте Ушуайю?
— Як свої п'ять пальців.
— Там є шпиталь або хоч лікар?
— Спитайте при місії доктора Йозефа. Він хоч і похмурий, але досить тямковитий. У нього є пілюлі, може робити уколи.
До Ушуайї вони прибули аж наступного дня пізно ввечері.
Доктор Йозеф, якого знайшли в мурованій каплиці і привели до недужого, зняв шапку, побожно перехрестився повільними жестами смиренного монаха й підійшов до Ісмаїла.
— Рана в плечі, добре! Зараз подивимось, куля засіла там чи вилетіла через лопатку. Добре, добре! Кість не пошкоджена, добре! Ох, а тут гірше, грудна порожнина продірявлена, куля ввійшла в грудну кістку, але відхилилася вбік, добре, інакше зачепила б серце, — він не харкає кров'ю? — легені цілі, яке щастя! Ага, ось ще одна рана, в лівому коліні… Але що трапилось? Я ще в житті не бачив так подірявленої людини!
Оглянувши коліно, доктор спохмурнів, але тільки на мить, бо вже наступної миті його обличчя знову набуло ясного й благочестивого виразу.
— Чашечка й стегнова кістка розбиті! Ногу треба б відрізати, але не варто…
Капітан запитливо глянув на нього. Доктор показав на небо.
— Він помирає, сину мій! Відходить у царство небесне!
Аднана почала кусати кулаки. Антон зблід і закам'янів.
— Нам залишається зробити те, що примирить його з небом, — вів далі доктор Йозеф. При цих словах він розстебнув медичну торбу і поміж інструментами, баночками й коробочками з пігулками смиренно знайшов те, що потрібне для причастя. Капітан дивився на нього, неспроможний усвідомити, що відбувається.
— Ви лікар чи священик? — спитав він нарешті.
— І те, й друге, сину мій. Коли не можна врятувати тіло, доводиться рятувати душу.
— Не трудіться, отче. Він магометанин.
Доктор Йозеф злякано сахнувся назад, але враз очі його пожвавішали.
— Сину мій, — сказав він, — мій обов'язок спробувати перед смертю навернути раба божого до справжньої віри, щоб для нього відкрилась дорога на небо.
— Що з ногою? — спитав Антон, не дослухаючись до його слів.
— Гангрена…
— Ви не можете ампутувати?
Доктор звів руки до неба.
— У мене для цього нічого нема, — сказав він, показуючи торбу.
— А в місії?
— І в місії нема. Єдиний шпиталь у Пунта-Аренас.
Дощило, ніч була непроглядна, вода в протоці кипіла, мов смола в казані, а до Пунта-Аренас — триста п'ятдесят миль!
— Підняти якір! — наказав капітан.
«Сперанца» пішла вночі крізь дощ. Герасім біля стерна тримався дороги за звуком хвиль, що розбивалися об берег. Решта всі, збившись на носі, вдивлялися до болю в очах у темряву, щоб бачити, чути, відчувати острови, скелі, які чаїлися тут.
Вітер змінювався, він віяв то з одного борту, то з другого, і вони долали десять, двадцять миль за добу. За десять днів не пройшли й чверті дороги. Порятунок був не в Пунта-Аренас (туди вони могли прибути занадто пізно), а в тілі самого Ісмаїла.
У кормовій каюті Антон і Аднана обмінювались тривожними поглядами. Вони щодня перев'язували Ісмаїла, рани заживали, але коліно напухло й зробилося синє. Вони зі страхом усвідомлювали все, що буде.