Через тиждень юнаки все ще перегортали книжку Дарвіна й щоденник діда Леона, хтозна-вкотре повертаючись до рядків про недосліджену землю.
— П'єре! — обізвався якось Антон. — Я іноді просипаюся вночі, а потім довго не можу заснути…
Його друг, не чекаючи дальших слів, розуміюче похитав головою й потвердив:
— І я теж!
— Що там може бути, П'єре?
— Хтозна! Там можуть бути ліси, або озера, або гори, або поля, або пустеля, або все це разом, або нічого особливого. Але чи там є що, чи нема нічого, плин життя на землі не переміниться.
— І все-таки…
— І все-таки до болю хочеться знати хоч би те, що там нема нічого.
— Так, П'єре! Людина прагне пізнати все, щоб нічого не залишилося невідомим. І ми повинні дізнатися про цю землю! — мимохіть вигукнув Антон.
Був він молодий, йому ледве виповнилося дев'ятнадцять років, і досі з ним не траплялося нічого подібного. Зараз у ньому вирувало хвилювання. Від цього старого щоденника віяло якимись чарами, що не давали спокою ні П'єрові, ні Антонові… І якщо Антон, сьогодні вже не юнак, а чоловік, стоїть зараз на причалі в Суліні, то прийшов він сюди дорогою під знаком тієї ж таки загадки щоденника.
— Мусимо дізнатися! — сказав і П'єр, уже дещо впевненіше.
Так вони й вирішили свою долю.
Цієї миті двері відчинились, і на порозі став дід Леон, втупившись очима у свій щоденник.
— Отже, це ви його взяли! Що ви шукали в мене?
Дід Жір стояв позад нього й докірливо хитав головою. П'єр, замість того щоб розгубитися, глянув йому в очі й сказав спокійно, але рішуче:
— Ми підемо туди! — Внук мовчки кивнув на щоденник.
Старий не одразу зрозумів. Але глянув на щоденник, на внука, і кров ударила йому в обличчя.
— Це тобі не Суец! Вогняна Земля — зовсім інше.
Свого часу дід засмутився, дізнавшись, що внук облишив навчання й подався в Африку. Він послав йому туди багато листів, перемішуючи в них прохання з погрозами. П'єр повернувся не через ці листи, але старий все одно зрадів, що внук будуватиме кораблі для інших, а сам залишиться на березі, у своєму домі, щоб заспокоїлась кров у роду Баянів.
— Хлопчику! — почав дід Леон, сівши на стілець і дивлячись на внука очима, повними сліз. — Ти не матимеш спокою все життя! Ті місця нікого до себе не підпускають, інакше досі вже хтось побував би там.
— Я знаю, про це написав і Дарвін у книжці, і ви в щоденнику.
Дід Жір знову докірливо похитав головою, наче хотів розрадити П'єра. А той, сівши й собі перед дідом, спитав, ніби забувши і про його пораду, і про його лють:
— Дідусю, а як ви потрапили на «Бігл»? Бо ви самі ніколи про це не розповідали і я ні від кого не чув.
Старий знову спалахнув, ледве стримуючи лють чи, може, якісь інші почуття. Однак, зиркнувши на діда Жіра, на внука й на Антона, зітхнув, трохи повагався й став розповідати:
— Потрапив я на англійський корабель не з власної волі. У мене не було іншого способу врятуватися…
Замолоду дід Леон, як і багато хто із Сен-Мало, часто ходив до берегів Англії у ватагах відчайдушних і вмілих корсарів. Вони не грабували, мов якісь там розбійники, першого-ліпшого стрічного, а налітали в затоку, висаджувались на берег, перевертали догори дном котрусь із поміщицьких садиб, мілорда роздягали, в міледі забирали коштовності, забирали й інші цінності, якщо знаходили. Корсари налітали зненацька, при дворах у них були свої люди.
І так тривало цілі роки, навіть король Англії сушив собі голову, не знаючи, як схопити французів. У Ла-Манші аж роїлося від фрегатів його величності, над берегом ходили озброєні загони, але корсари прослизали між ними і з'являлися там, де їх ніхто не сподівався.
У Леона, тоді юного, був хоробрий капітан, Філіп Геральд, який так прославився своїми справами, що сам король Англії пообіцяв велику винагороду тому, хто впіймає його й притягне на шибеницю.
Але капітан, хоч який був спритний і хоробрий, виявив неприпустиму для корсара слабинку, а це призвело до нещастя всієї ватаги. Закохався капітан в одну міледі й упадав коло неї, поки її чоловік, мілорд, видатна людина в королівстві, вирішував у Лондоні державні справи. Аж ось, прочувши від свого слуги про все, він розлютився і на свою міледі, і на зухвальство негідника-корсара, поклявшись відплатити за таку ганьбу.
— Капітане, отямся! — намагалися напоумити люди свого ватага.
Але той навіть слухати не хотів нічого. Він поставив корабель на якір у невеличкій бухті біля палацу і щоночі ходив до міледі, яку, здається, мало хвилювало, що її коханий не тільки француз, а ще й корсар…