Того літа, потай від діда Леона, бо він, один із колишніх натхненників подібної виправи, став тепер найзатятішим її супротивником, хлопці написали до Дарвіна. Написав, власне, П'єр, повідомивши, що він внук Леона й син Арнольда Ваяна, що в нього є надійний товариш і вони обидва готові піти на Вогняну Землю. Одне слово, все написав П'єр відомому природознавцеві, забувши тільки сказати про їхній вік та брак необхідних для такої виправи засобів. Дарвін відповів їм за два тижні: «Приїжджайте негайно в Лондон, порадимось!»
Їхати в Лондон, коли їм треба повертатися до навчання! І де взяти гроші на дорогу?
Юнаки почали приходити до тями. П'єр Ваян знову написав Дарвінові, цього разу сказавши, що в них нема коштів навіть для поїздки в Лондон.
«Для такої поїздки, — додав П'єр, — думаю, важче знайти людей, ніж гроші. Як ви вважаєте, чи не надасть нам на Ваше прохання необхідної допомоги уряд Англії?»
«Ні, любий мій сину, — відповів Дарвін через тиждень, — уряд його величності, може, з труднощами й спорядив би саме англійську експедицію, але, думаю, не спорядив би її зовсім, пославшись на відсутність практичних наслідків для об'єднаного королівства. А про те, щоб він допоміг іноземній експедиції, я не смію навіть думати. Спробуйте щось зробити через уряд Франції, якщо маєте впливового знайомого. Я готовий допомогти усім у міру своїх сил».
— Де нам узяти впливову людину, П'єре? — спитав Антон, чухаючи голову, — це жест більше румунський, аніж французький, і він ним користуватиметься ще досить часто, особливо в хвилини безвиході, так само, як це робить румунський селянин.
П'єр Ваян склав пам'ятну записку, розмножив у багатьох примірниках і розіслав у різні культурницькі заклади, починаючи з Французької Академії і закінчуючи Енциклопедичним товариством, однак звідусюди одержав ввічливі коректні відмови.
— Ну, гаразд, П'єре, — сказав Антон, коли були вичерпані всі спроби. — Ми організуємо експедицію за власний кошт, якщо нема іншої ради!
— Ти чекаєш великої спадщини? Я — ні!
— Я теж ні. Але ж ми закінчимо школу, будемо працювати й відкладати по чотири, вісім, по двадцять франків, і за кілька років…
«Сердечний і божевільний!» — казав П'єр Ваян про свого молодшого друга, запальнішого, ніж він.
Вони вперто осилювали науку, але від свого задуму не відмовлялись, знову написали Дарвіну, просячи поради, як краще організувати експедицію. І Дарвін їм відповів, бо він цілком серйозно сприймав їхні наміри: «Найкраще підійшов би корабель водотоннажністю в триста-чотириста тонн, на якому можна було б обладнати необхідні лабораторії. Крім команди, яка повинна бути випробувана і бодай половина мати досвід плавання в Магеллановій протоці, слід було б узяти одного природознавця, одного географа, одного геолога і метеоролога — оце й був би мінімальний науковий персонал для подібної експедиції. Лабораторні прилади я вам подарую…»
Знову спохмурнів П'єр Ваян, прочитавши листа, а його спантеличений приятель почухав голову.
— Де ж нам узяти корабля, П'єре?
— Корабель то корабель, а чим ти платитимеш екіпажеві й стільком науковцям, де набрати провізії для всіх? Це ж коштує мільйони, а ми… Ти скільки вже зібрав?
— Сто франків.
— А я п'ятдесят.
— Непогано для початку, але ж нам треба дуже багато… А ти знаєш, — знову пожвавішав Антон, — ми ніколи не зможемо організувати експедицію за всіма правилами. Найважливіше дістатися туди нам двом! Це буде так романтично, П'єре!
— А наукові дослідження?
— Ми їх зробимо самі!
— Як?
— Ми поділимо з тобою науки. Я вивчу географію й метеорологію, але знай, вивчатиму їх грунтовно. Ти — геологію й природничі науки. А втім, воно все споріднене!
Сердечний і божевільний молодий румун!
— А як же корабель? — спитав приятель.
— Один шлюп тонн на десять і щонайбільше ще троє людей, крім нас. Коштує він недорого.
— Ні, невеличкий бриг на сто п'ятдесят тонн з десятком людей підійшов би краще.
— Він занадто дорогий, П'єре! Краще вже шхуна тонн на вісімдесят та з п'ятеро людей, крім нас…
Вони з головою поринули в науку. Минали роки, але поки що грошей не вистачило б навіть на кіль потрібного корабля. Та вони не втрачали надії, вивчали книжки, консультувалися з науковцями, намагалися передбачати все, що могло виникнути в далекому незнаному краю.
— Бачиш, наукова частина значно легша, ніж сама подорож! — сказав Антон Лупан. — Що нам, зрештою, треба знати? Орієнтуватися, наносити на карту деталі території, колекціонувати мінерали, рослини, комах і тварин, а потім дати їм латинські назви, як це роблять учені.