Зате одна думка втішала його — на носі судна, зіпершись ліктями на парапет, незрушно стояв незнайомець, випадковий подорожній, і кір Яні не міг відвести очей від його потилиці. Поряд із ним на голих дошках палуби розвалився якийсь чоловік, схожий на волоцюгу, з торбою за плечима, затиснувши поміж колін мушкета — спав, чи тільки дрімав, чи внюхувався в запах смаженої баранини.
Ці люди не були членами екіпажу, отож треба пояснити їхню появу на «Пенелопі».
Того дня, коли «Пенелопа» пришвартувалася до старого молу в Галаці і капітан вирішив затриматися тут до завтра, бо в нього були справи до співвітчизників у місті, бухарестський поїзд привіз по недавно відкритій новій лінії і висадив на ще не добудований перон одного пасажира. Це був чоловік років тридцяти чотирьох, трохи вищий середнього зросту, з чорними іскристими неспокійними очима, з каштановим волоссям, з різкими рисами обличчя.
На відміну від інших пасажирів вагона першого класу, одягнених у чорні рединготи, з накрохмаленими комірцями, наш молодик був у зручному коричневому костюмі, у гольфах і в черевиках із широкими носаками. Коли сусіди по купе з великою гідністю одягали чорні літні плащі, він зняв із вішака пелерину і недбало взяв її під пахву, схопив невеличку жовту валізу, відчинив двері купе, що виходили надвір, і вискочив на перон раніше, ніж зупинився поїзд. На пероні він одразу метнувся до багажного вагона, звідки невдовзі носії почали витягати скриню з латунними замками, оковану металевими пасами.
— Обережно, пильнуйте, щоб нічого не побилося!
На велетенській скрині, яку знімали з багажного вагона, було написано:
ANTON LUPAN
ingenieur
— Куди нести скриню, пане? — спитав один із носіїв.
— Знайдіть повіз — і в порт. А я прийду туди пізніше, — розпорядився подорожній.
Перекинувшись кількома словами з машиністом, наш подорожній пішов через пагорб до міста, ніби йому було геть байдуже до вантажу.
Візник, якого знайшли носії, спантеличено знизав плечима, — йому ще не доводилося бачити таких подорожніх, у яких явно не всі вдома, — смикнув віжки і рушив у напрямку порту.
Біля пристані саме швартувався грецький корабель, і капітан у збитій на потилицю шапочці лаявся з екіпажем, кусаючи від досади сигару. Двоє людей, стрибнувши на берег, повільно затягували швартови на причальних кнехтах.
Антон Лупан тим часом добирався до міста, але думки його були не про скриню. Чим ближче підходив він до бюро пана Якомакі, де був уже кілька місяців тому, то дужче охоплювала його тривога. Правду кажучи, він і не сподівався почути кращої звістки, ніж минулого разу.
Латунний дзвіночок, підвішений знадвору, розігнав недільну дрімоту в конторі, і служник, молодий хлопець, що сидів за кривоногим столиком у кутку приміщення, скочив на ноги.
— Де кір Якомакі? — спитав відвідувач.
Хлопець, не відповівши, кинувся до бічних дверей і крикнув кудись угору по сходах:
— Кіріє!.. Кіріє!..
Під важкою ходою заскрипіли сходи, і перед гостем постав сам кір Якомакі в атласних капцях із загнутими носками, в чорній святковій свитині із золотою прошвою, в підбитій соболиним хутром, в одній руці він тримав чотки, а в другій — довгий ебеновий цибух, якого Антон уже бачив минулого разу.
— Прошу вибачити, кіре Якомакі, якщо я завадив вам, — почав він, дивлячись на цибух і на чотки. — Я вже був у вас торік у листопаді. Чи нема новин за цей час про П'єра Ваяна або про його корабель?
Кір Якомакі здивовано глипнув на нього, як дивляться на божевільного, потім звів руки до неба, а кущуваті вуса настовбурчились на повному, гладенько виголеному обличчі, видаючи роздратування, яке він, людина терпляча й добре вихована, намагався приховувати.
— Ти питаєш про той баркас, який загинув п'ять років тому під час війни? Постав на ньому хрест, як це зробив і я!
Купець узяв з полиці давню реєстрову книгу, розкрив її і ляснув долонею по пожовклій від часу сторінці.
— Глянь сюди! — сказав він. — Товар вирушив із Стамбула третього квітня одна тисяча вісімсот сімдесят сьомого… Маслини, олія, рис, кава, апельсини, лимони — сім вагонів… То щастя, що воно не оплачене, інакше я пішов би з торбами!
І, показавши на дві перехрещені лінії на списку неодержаного товару, кір Якомакі знову підняв до неба чубук та чотки:
— Постав хрест, братику, як це зробив і я!
Антон Лупан не сподівався іншої звістки, але він не міг так просто поставити хрест на житті людини, як це зробив кір Якомакі на семи вагонах товару, що затонули в Чорному морі або їх викинуло хтозна-де на берег.