«Оскільки я відчуваю, що заплющу очі раніше, ніж побачу тебе, то залишаю тобі прощальну думку й своє благословення. Ти, мабуть, відчував, що після смерті твоєї матері у мене не було інших думок, окрім про тебе. І зараз, наприкінці днів, скажу, що я обмежував свої потреби, аби легше жилося тобі. Єдине моє бажання — не протринькай те, що я тобі залишаю, а використай для здійснення намірів твоїх і твого друга. Якщо ж ви відмовились від свого задуму, то витрать гроші на будь-що, але тільки на користь людям…»
Ця несподівана вказівка вразила Антона і ще раз, мов міцний опорний стовп, підкріпила його давнє прагнення. Всю зиму він намагався щось дізнатися про П'єра. Але ні портовики, ні купці, ні митники нічогісінько не чули й не знали про нещасного мандрівника та про його корабель.
Весною Антон продав батькову хату, і тепер у нього разом з тим, що залишив покійний, було досить грошей на корабель. І ось тут, у гирлі Дунаю, він випадково наткнувся на «Есперансу», яка здалася йому звісткою від П'єра Баяна. Корабля треба було відкопати з піску, полагодити, повернути до життя і в супроводі тіні зниклого друга перейти через океан до далекої землі, про яку вони мріяли вдвох довгі роки.
Він піднявся на пристань, мокрий і задубілий від холоду. Десь далеко проспівав півень, сповістивши північ… Сліпо блимали, догоряючи, ліхтарі на всіх трьох кораблях.
Ледве Антон ступив на палубу «Пенелопи», як перед ним виросла чиясь тінь.
— Це ти, Ісмаїле?
Кок прислухався до холодного вітру з півночі, який погрожував посилитись до ранку, і гірко зітхнув:
— Цей вітер добре йти на Стамбул.
— Так, Ісмаїле. Кращого й бажати не треба.
Турок зітхнув ще глибше.
— Завтра ви сходити на берег?
— Так, я залишаюсь тут.
— І Герасім брати з собою?
— Так, беру. Я не знав, що він тобі сказав про це.
Після тривалого мовчання кок нарешті зважився і, звівши очі на Антона, сказав благально, впалим голосом:
— Пане, взяти і Ісмаїл!
При світлі ліхтаря, що висів на щоглі, очі його були жовті, сумні, наче в бездомного собаки, а на обличчі був вираз постарілої дитини, полишеної батьком-матір'ю. Тільки скуйовджені й погрозливо настовбурчені вуса, мов голки в їжака, здавалося, були готові щомиті встряти до бійки.
— Я стояти біля стерна, мити палуба, шити вітрила, робити все-все!.. — благально правив своєї турок. — Готувати мусака[8]… Пекти сараїлі[9]… Я гарний кок…
Антон деякий час зважував його поглядом. «Вірний і чесний», — вирішив він. Чи міг він знати, скільки прикростей доведеться пережити через цього сором'язливого Ісмаїла, у скільки халеп вони всі вскочать завдяки йому? І водночас чи міг він знати, яким дорогим, яким неоціненним виявиться одного дня цей невисокий і сумовитий чоловік, попри всі неприємності й халепи!
— Гаразд!.. — відповів він, повагавшись. — А ти знаєш мій намір?
— Знаєш: Герасім сказати.
— Ну, то ще раз зваж: ми йдемо на край землі.
— Іти зараз! — пожвавішав кок.
— То проси розрахунок у кіра Яні й залишайся з нами!
Ісмаїл зітхнув, але вже полегшено, глянув на нього теплими очима й сказав:
— Дякувати!..
РОЗДІЛ III
ЗУСТРІЧ НАПРИКІНЦІ БЕРЕЗНЯ
Сонце ледве піднялося на небі, коли «Пенелопа» віддавала кінці й важко повернулася вниз, узявши курс на Стамбул. Віяв північний бриз, дуже сприятливий для такої дороги.
Четверо людей на пристані махали на прощання руками, а екіпаж, уже поріділий, сердечно відповідав їм. Тільки капітан, стоячи за стерном, затиснув у зубах сигару і навіть не озирнувся. Він був сердитий, бо, по-перше, втратив дармового пасажира, з якого, певне, можна було б витягнути кілька дзвінких монет, а по-друге, клятий волох загріб у нього Герасіма. Ісмаїла не дуже шкода — від нього самі збитки при його умінні смажити баранину.
— Щасливої дороги й попутного вітру, капітане Яні! — гукав Герасім з пристані, збивши берета на потилицю, підставивши груди під порив вітру.
Це був високий чоловік, широкий у плечах, весь — ніби налитий металом, одне слово, людина, на яку при потребі можна покластися. Чорні жваві очі, пишні й настовбурчені вуса, ледь прибиті сивиною, кругле підборіддя, міцна шия надавали йому зухвалого вигляду, який вимушував кожного задираку ставитись до нього шанобливо.
— Ну от ми й залишили кіра Яні! — сказав Антон Лупан, коли «Пенелопа» віддалилась.