Люди збилися довкола нього.
— Зараз ми зробимо ось як: Ієреміє, ти підеш до міста й пошукаєш, де ми могли б зупинитися на якийсь час. Ісмаїле, ти залишаєшся тут, з речами, поки вернеться Ієремія, потім знайдете підводу й перевезете їх до господаря. Тільки обережно зі скринею, щоб там нічого не побилося. Коли закінчите, підете вздовж протоки до маяка, там і знайдете мене з Герасімом.
— Сьогодні ми не їсти? — спитав Ісмаїл.
Власне, це його не дуже турбувало, просто за звичкою турбувався про інших.
— Будемо, але готувати тобі сьогодні не доведеться, — відповів Антон. — Та ти не сумуй! Коли ми обживемося, ти готуватимеш усе, що заманеться, навіть сараїлі. А поки що харчуватимемось у закладі через дорогу. Ти вже зараз можеш піти й побачити, що нам дадуть на обід.
— Смажений короп! — упевнено відповів кок.
— Звідки ти знаєш?
— Я нюхати.
Усі троє зайшлися сміхом на превеликий подив Ісмаїла.
— Отже, про обід ми можемо не турбуватися, — сказав Антон. — Кожен хай робить те, що сказано. І приходьте до нас якомога швидше. Ієреміє, знайди кілька лопат.
— Не турбуйтеся, пане: лопати знайде мій двоюрідний брат Хараламб.
Залишившись сам, Ісмаїл обережно сів на скриню Антона Лупана, запалив люльку, підтягнув ближче мішок — сірий, довгий і широкий мішок з парусини, в яких моряки тримають усе своє майно, і, понишпоривши в ньому, дістав продовгувату дерев'яну коробочку, повну пензликів та різних фарб у баночках.
Кок якийсь час дивився крізь прижмурені повіки на голий берег, освітлений вранішнім сонцем, потім дістав з мішка шматок пап'є-маше, розгладив на коліні, змішав фарби й почав малювати краєвид, який бачив перед собою.
Раптом Ісмаїл стрепенувся, вдихнув у себе повітря і, облишивши мистецькі вправи, метнувся в заклад черва дорогу.
— Кіре Арістіде! — закричав він, притиснувшись скуйовдженими вусами до шибки. — Класти лавровий лист, класти перець і робити малий вогонь! Згоріти риба!
Давши ці поради, Ісмаїл відійшов і глянув на вивіску. Йому давно кортіло намалювати її — нову, гарну, але грек, затятий і скупий, нізащо не погоджувався. Це була стара іржава вивіска, на ній ледь можна було прочитати:
АРІСТІДЕ ПАНАЙОТІС
кава чай обід
«У СУМНОГО ПАЛІКАРА»
— Навіщо сумний? — спитав Ісмаїл.
— Хай співвітчизники знають, як я тужу за батьківщиною.
Але кок дуже добре розумів цей хитрий виверт. Співвітчизники, які заходять до цього далекого від рідного краю шинку, веселяться, а не сумують.
— Усе гарно намалювати, написати Ісмаїл! — правив він своєї щоразу, коли проходив тут. — Гарно малювати, гарно писати: «У веселий палікар».
Даремно. Кір Панайотіс залишався несхитний.
Ісмаїл ще раз подивився на вивіску, похитав головою і знову повернувся до своєї картини.
А тим часом Антон Лупан і Герасім ішли вздовж протоки вниз. Невдовзі перед ними розкинулось море, позолочене сонцем, яке червоно сходило. На зюйд-ості ще видно було «Пенелопу», яка швидко віддалялася, гнана холодним бризом. У відкритому морі перекочувалися запінені хвилі — отже, вітер буде сильний.
Герасім зупинився на березі, засунувши руки в кишені, і дивився вслід судну. На його обличчя набігла тінь.
— Бачте, пане, — сказав він з якимось подивом, — кіра Яні я не поважав і тому зрадів, що трапилась нагода послати його до дідька, але за «Пенелопою» в мене болить душа. Я ходив на ній три роки, і хоч це були не легкі роки, зараз, коли вона пішла без мене, то таке враження, ніби я забув на ній частку своєї душі. А я оце стою й підраховую, якою повинна бути душа в моряка і що з неї залишиться, коли він залишає частку її на кожному кораблі, на якому плавав?
Антон Лупан поплескав його по плечу:
— Не думай про це, Герасіме! Незабаром ми матимемо чудовий корабель, а для роботи потрібна буде вся душа. Тож дивись, щоб із «Пенелопою» не пішла навіть крихта її!
— Згода, пане. Але тут річ ось про що: вітер невдовзі перейде в бурю, і я не знаю, як з трьома людьми на борту кір Яні зможе потрапити в Босфор. Боюсь, аби завтра ввечері «Пенелопа» не лежала десь на березі Анатолії. Щастя, що там нема скель. Жаль людей…
Через кількасот метрів вони підійшли до жертви катастрофи, на яку вчора ввечері натрапив Антон. Герасім спершу зацікавлено обійшов її довкола, потім раптом застиг, приклавши руку до рота.
— Та це ж «Марта»! Я можу поклястися, бо плавав на ній п'ять років між Ла-Маншем і Середземним морем.
— Ти не помилився, — відповів Антон Лупан, в душі якого знову піднялося вчорашнє хвилювання. — Тільки тоді, коли корабель зазнав катастрофи, він уже звався не «Марта». Трапилася з ним історія, я тобі колись розкажу. А зараз давай подивимось, як знову спустити судно на воду. Було б жаль, якби воно загинуло тут, на березі.