— Не треба мені й гроша. Скажіть тільки, як ви виконуєте службу, не вміючи читати й писати? Ви не одержуєте листів, інструкцій, розпоряджень?
— Ні! Ніхто сюди не втручається.
— А коли одержуєте платню, не розписуєтесь?
— Платню мені привозить один капітан з Галаца, він і розписується замість мене: ми давні приятелі… Пане, ви, здається, прекрасна людина! Не кажіть нікому, і я вам обіцяю…
— Не завдавайте собі клопоту! Якщо ви не знали грамоти тоді, коли мені було потрібно, то байдуже, що не знаєте її зараз! Я хотів вирішити з вами одну справу, але, боюсь, це вам не під силу…
Антон круто повернувся й пішов до своїх.
— Ну, що вам сказали в конторі, пане? — спитав його Герасім.
— Мабуть, твоя правда, Герасіме: не варто викидати гроші на вітер. Будемо робити своє діло, нікого не питаючись. Тут ніби нічия земля… Ну, а як тут справи?
— До вечора закінчимо.
І справді, до заходу сонця всередині корабля не залишилось ні піщинки.
— На завтра треба багато людей: підведемо корабля й підіпрем його. Хараламбе, ти зможеш знайти людей?
— Знайдемо, пане! — відповів замість нього Ієремія.
Цього ж вечора Антон Лупан зібрав людей на раду в хатинці Хараламба, де він зупинився.
Нарада при світлі гасової лампи тривала довго.
— Отже, тепер кожен знає, що йому робити, — сказав насамкінець Антон. — Ієреміє, залишився тільки ти. Завтра вранці підеш пароплавом у Галац і закупиш усі матеріали, які я ось записав. Посилаю тебе, бо ти найкраще знаєш місто.
При цих словах він подав йому довгий список покупок і жменю грошей: сотню золотих — ціле господарство заможної людини. Ієремія почервонів до кінчиків вух, аж засвистіло в них.
— Але ж, пане… вам… не страшно? — спитав він спантеличено.
— Страшно? Чому? Мушкет при тобі, чого ж мені боятися?
Люди перезирнулися, теж ошелешені. Коли Ієремія брав гроші, усі, навіть Хараламб, були певні, що він ніколи не повернеться. Але зараз, після Антонових слів, які той сказав, ніби не зрозумівши його запитання, відчули, що Ієремія таки повернеться, не чуючи під собою ніг… Чари!..
І він справді повернувся… Повернувся в четвер, в обід, з навантаженим ущерть кораблем. З пристані він метнувся вниз до своїх. Настала весна, зігріваючи землю й вимушуючи її м'яко дихати парою. Пішов у ріст комиш, а верба розплела над водою зелені листочки…
Біля маяка Ієремія вражено зупинився. Корабель був там само, але тепер його не впізнати. За цей час люди відкопали судно з піску, підвели й підперли стовпами. Поряд з'явився дощаний барак, за ним навіс, звідки вився дим, а Ісмаїл порядкував там з каструлями.
Побачивши прибулого, кок так і закляк із ложкою в руці — досі він не вірив ні в які чари. Але, бач, у чарів свої закони… Вечорами, коли вони теревенили з Герасімом, ні-ні та й проривалося слово, що довгенько вже нема Ієремії…
— З поверненням, Ієреміє! — це на поріг барака вийшов Антон.
— Дякую, пане!
— Ну, розказуй, як справи!
— Я привіз усе, що ви звеліли, до останнього цвяха. Тільки щоглового дерева не знайшов, зате знайшов одного плотогона, він порядний чоловік, я давно його знаю, тож навіть не спитавши вашої згоди, попросив його спустити по Бистриці дві високі сосни. Коли він прибуде в Галац, то перекаже нам через когось із капітанів.
— Правильно зробив! Щогли потрібні будуть аж під кінець… А книжечку, яку я просив для капітана порту?
— Купив, ось вона… А де Хараламб? — спитав Ієремія, озираючись довкола.
— Пішов на верф домовитись про ковальське горно та про кілька відер вугілля. А ми, як бачиш, зробили дещо, поки тебе не було.
З комишів тим часом вийшов Хараламб, несучи на спині важкий чорний мішок. Двоє людей несли за ним ковальське горно, а третій штовхав грабарку із скрипучим колесом.
— Та це ж справжня кузня! — здивувався Ієремія, побачивши все, що вони принесли.
— Гіочіку бачив? — спитав пошепки брата Хараламб.
— Ні. Зате бачив водовоза! — відповів Ієремія крізь зуби.
— Просити їсти! — почувся голос Ісмаїла.
Ієремія підійшов до Антона.
— Пане, з обідом треба або поспішати, або відкласти на потім: чекає судно в порту, і якщо ми його не розвантажимо швидко, капітан правитиме багато грошей… Крім того, я взяв із собою одного хлопчину, щоб допомагав по дорозі, а він теж голодний.
— Тоді давайте швиденько поїмо, — вирішив Антон. — Нема сенсу відкладати обід, все одно ми не розвантажимо судно за одну мить. А твоєму хлопцеві візьмемо щось туди.