Одного ранку плотогони, які прибули звечора, побачили, що згори спускається Крістя Бусуйок, — він щоразу ставив на своєму плоту щоглу, піднімав на ній вітрило, і відтак його несла вниз не тільки течія, а й гнав и і тер.
Крістя Бусуйок сплавляв плоти від чотирнадцяти ропі» і вже тоді був якийсь дивакуватий. Прибувши до Думаю, він, на відміну від інших плотогонів, які верталися додому, довго стояв на березі. Бистрицю й Серет він знав так, ніби вони текли в нього на садибі. А над Дунаєм стояв заворожений.
— Куди він тягнеться вгору? — часто питав Крістя.
— До Угорщини, далі до німців…
— А вниз?
— До моря…
— А правда, що море не має меж?
— Та має, тільки ніхто їх не бачить, крім орлів, та й то не завжди, а лише після дощу, коли небо вимите й на ньому нема анінайменшої пилинки, навіть такої, як вістря голки.
— А кораблі можуть ходити отак, від берега до берега?
— Вони так і ходять, якщо їх не перекине хвиля. Ідуть до Туреччини і навіть далі…
Хлопець слухав усе, роззявивши рота. Він би хотів піднятися на корабель, пройти вгору, до угорців і німців, туди, де починається Дунай, він би хотів спуститися вниз до безмежного моря, простір якого видався йому казковим. Але кораблі проминали гирло Серету не зупиняючись, і він тільки й міг дивитись на них з берега.
Крістя Бусуйок був сам на світі, відколи себе й пам'ятав. Однієї снігової зими ченці з монастиря Дуреу знайшли його на соломі в кошарі. Хлопчик виріс, став монастирським послушником, бив у дзвони, натирав плитки у вівтарі. Але в чотирнадцять років, коли чернецтво вирішило зробити з нього благочестивого й смиренного монаха, хлопець перестрибнув через монастирський мур, мов жеребчик, який відчув, що на нього хочуть надягти хомут, і, взявши ноги в руки, опинився аж у долині Бистриці, в колибі діда Беладонни, старого й досвідченого плотогона.
Чому в старого було таке прізвисько і яке його справжнє ім'я, не міг згадати ніхто навіть того дня, коли несли на бідний цвинтар під горою. Може, тому, що він похмурий, але ж це не причина, бо одне — похмурість, а друге — мати отруйливу душу, як хлопець розумів це прізвисько.
Ось так хлопець і став плотогоном, замість того щоб бути ченцем.
Ішли кораблі по Дунаю, а хлопець проводжав їх великими очима. Він радий би піти з ними, але тільки дивився на високі щогли, на майстерно пошиті вітрила. Яке прекрасне видовище, коли йдуть кораблі!
— Дідусю, я хочу зробити одну дурницю!
— Цим ти мене не здивуєш!
— Я поставлю на пліт щоглу й вітрило!
— Тю на тебе! І справді дурниця!
На той час хлопцеві вже виповнилось двадцять. Він носив довге волосся, мав високе чоло, голубі очі й кохав одну достойну дівчину, доньку плотогона…
Та заграли сурми, сповіщаючи війну, засурмили в полях і в горах, до лісорубів і плотогонів. Лісоруби й плотогони одягли військову форму й пішли битися з турками османського паші…
А поки війна закінчилася, дівчина Крісті вийшла заміж за старосту з сусіднього села — чоловіка заможного й багатого.
Відтоді молодий плотогон спохмурнів, озлобився серцем, зробився жорстоким і став схожий на зів'ялу квітку. А коли через три роки помер і дід Беладонна, він став геть самотній, чоло його помережили зморшки, очі обрамили синці, скроні осріблились, виросла довга борода. І схожий він став на старого у свої двадцять і п'ять років.
Однак плотогоном Крістя залишався найкращим. Коли він виходив плотом на рівнину, то ставив попереду високу тичку, закріплював її, щоб вона не хиталась, І піднімав на ній величезне вітрило, пошите із власних сорочок.
І ось у травні, коли всі плотогони спустилися раз, Крістя спускався вже вдруге, женучи дві високі сосни, про які його просив шість тижнів тому в Галаці капрал Ієремія, знайомий ще із Грівіци, де їхні полки билися пліч-о-пліч проти османів.
Звісне діло, з двох сосен, хоч як їх зв'яжи, плота не зробиш, це знає кожен плотогон. Тому Крістя Бусуйок узяв ще шість, правда, не таких високих, — хай будуть, покупець на них знайдеться.
Крістя Бусуйок поминув гирло Серету і, на подив рибалок, городників та безлічі іншого берегового люду, пішов униз. Одні радісно скрикували, інші тільки роти роззявляли з подиву: це вперше пліт спускається по Дунаю, мов баркас.