— Пол! Пол! — закричали люди.
Власник ятки дурнувато стояв по той бік прилавка.
— Нема в мене зараз! Хай прийде ввечері, я тоді йому дам!
Натовп почав ревти:
— Е-е, не крути, пане! Забирати — то ти знаєш, а віддавати…
І хоч як власник відмагався, врешті-таки вимушений був викласти золоту монету…
Переможець узяв її, подивився з одного боку, з другого, спробував на зуб, потер об порваний рукав, нарешті поклав до кишені і знову простяг руку до рушниці.
Антон Лупан, не відводячи погляду від влучного стрільця, підійшов до нього й поклав руку на плече. Це саме та людина, яка йому вкрай потрібна…
— Ходімо зі мною, хлопче! — сказав він тоном, що не допускав заперечень.
Але обірванець вагався, дивлячись на фігурки в глибині.
— Я зачиняю, не можу більше! — гаркнув власник ятки.
Антон стиснув за руку стрільця, тягнучи його за собою.
— Ходімо, і ти матимеш більше, ніж один пол!
Переконаний не словами, а рішучим тоном, чоловік затримався лише для того, щоб забрати торбу й мушкет, які лежали долі, гіпсового собаку й ножика з локомотивом.
Коли вони проштовхались на край пустиря, де людей було менше, Антон спитав:
— Як тебе звати, хлопче?
Той хотів був буркнути: «А тобі яке діло?», але, підвівши очі, побачив таку щиру усмішку, що відчув себе переможеним.
— Ієремія, — відповів довірливо.
— А мене Антон Лупан.
— Антон?.. У нас у селі був один дяк, його теж звали Антон. А ви не з попівського роду?
— Наскільки знаю, в нашому роду не було попів.
— Справді?! — Ієремія прикинувся здивованим. — А в нас у селі чоловіків називають Йон, або Васіле, або Ієремія, як я, чи Хараламб, як мій двоюрідний брат. Антоном звали тільки дяка…
— Де ти навчився так добре стріляти? — спитав Антон.
— У Грівіці, там ми мали досить куль і турецьких фесок, у які можна було цілитись скільки завгодно. А зараз, тільки-но взяв у руки рушницю, то ніби відчув себе її братом…
При цих словах Антон пильніше глянув на нього. Чоловік поряд з ним був, сказати б, довготелесий, аби не такий плечистий, зате голову мав маленьку, таку собі пташину голівку з гострим носиком, з близько посадженими оченятами, то хитруватими, то насмішкуватими. Одягнений він у драні полотняні штани, зашнуровані до колін ремінцями від постолів, зверху на ньому лата-ний-перелатаний морський одяг, який не пасував ні до штанів, ні до овечої шапки на голові.
— А з мушкетом ти що робиш? — знову спитав Антон.
— Так собі тримаю, хай і в мене буде сяке-таке майно. Я сторожував з ним в одного боярина за Братешом.
— А що ти вмієш робити?
— Я корабельний тесля, пане, але після війни не можу знайти роботи. Раніше приходили турки, греки, і я вистукував молотком на їхніх баркасах собі трохи грошей. Або в Тулчі робив човни для рибалок. Тепер греки приходять рідко, бо вони, здається, налякані, а турки — ті трохи розсердились на нас.
— А читати, писати, рахувати вмієш?
— Якраз стільки, щоб люди не казали, ніби я зовсім дурний.
Антон помовчав якусь часину, потім обернувся до нього й спитав напрямки:
— Слухай, Ієреміє, ти не хочеш піти зі мною? Наскільки я розумію, тобі нічого тинятися в цьому місті!
— І в іншому теж, пане. Куди ми вирушаємо?
— Та… на край світу…
Ієремія мимоволі стишив кроки і, збивши шапку на потилицю, почухав голову.
— А це не задалеко? — спитав він, скоса глянувши на свого сусіду, побоюючись, чи той не глузує з нього.
— Далеченько, то правда! — твердо відказав Антон Лупан.
Однак Ієремію ця відповідь тільки розпалила, і він відчув, як у нього засвербіло скрізь — і в серці, і в мозку, і на тілі.
Здогадавшись про його стан, Антон Лупан задоволено усміхнувся, а по якімсь часі спитав, просто так, між іншим:
— На морі ти був коли-небудь? Боїшся його?
— Боюсь?.. От, їй-богу, не знаю… Але море знаю. Два роки був теслею на турецькому кораблі і ходив скрізь — до Стамбула, в Салоніки, ми доходили навіть до Пірея.
Антон захоплено стрепенувся, обличчя його проясніло. Цей чоловік випробуваніший, ніж він підозрював. Тепер тим більше не можна випускати його з рук, бо другого такого не знайти.
— А ти часто п'єш? — випитував він його далі.
— Та де там, пане! — Ієремія глянув на нього. — Навіть у свято ні… Ось тут приключилась одна клята історія…
— Що за історія? — спитав Антон.
— О, історія! У Суліні є один пройдисвіт, мій двоюрідний брат Хараламб, він теж корабельний тесля. Вдома у нас нема власної землі, і ми ще маленькими прийшли до міста навчитися якогось ремесла… Тепер він у Суліні, як я вже казав, працює цього літа на верфі, тобто лагодить кораблі австріякам, бо він не тільки тесля, а ще й коваль, прекрасний майстер, ох, жаль, що нема в нього клепки в голові! А коли настала відлига, це десь тижнів три тому, його ніби лихоманка вхопила, закортіло йому женитися і край. Інакше, каже, піду світ за очі, брате, або повішусь, бо я так більше не можу! Чи не ошаленів він часом? «То одружуйся в Суліні!» — кажу я йому. А він, бачте, дуже перебірливий. У Суліні жодна не припала йому до душі, отож йому треба в Галац, там є між ким вибирати! «Та хто ж за тебе піде, ти, придурку? Чи не бачиш, що ти голодранець?..» Та що там довго балакати, пане! Я наймав кімнатку в одного водовоза, людини заможної: у нього мурований будинок, комори, хліви, повітки, а найголовніше — дві водовозні бочки, в які він запрягає по парі арабських коней. А тому пройдисвітові, моєму двоюрідному братові, тільки-но він прийшов до мене, запала в очі Гіочіка, донька водовоза, дівчина з посагом, з золотими сережками і вродлива, вродлива збіса, повненька, кругловида, мов квіточка. А треба сказати, що й він, Хараламб, парубок показний, не такий довготелесий та кістлявий, як я, хоч мій батько і його батько — рідні брати. Дівчата, коли бачать його, чманіють з першого погляду, не зважають, що він голодранець. Отож і водовоз не мав що вдіяти… Вони справили йому новий одяг і нові чоботи, такі, зі скрипом, — одне слово, нарядили його, як не був наряджений ніхто в нашому роду. Переселився Хараламб у їхній будинок і жив там, як сир у маслі, три тижні… І саме на сьогодні призначили весілля… Але, бачте, десь удосвіта, годині о третій, Хараламб смикає мене за рукав і каже: «Ієреміє, я йду! Чуєш, як свистить? Згори спускається німецький корабель…» — «Ти збожеволів?» — «Ні, але з мене досить. Чуєш, віддай їм весільний одяг і чоботи, бо вони на мене малі…» А він міг би, пане, піти одягнений по-людськи, а не в своєму дранті… Удень вони спохопилися, що жених пропав, здійняли галас та крики, і водовоз викинув мене надвір з мушкетом і з торбою, а більше я нічого й не мав, не буду брехати. Нібито я винен у всьому, нібито я спокусив його дочку!.. Ось так, пане, й сталося, що я тиняюсь по базару…