Он ще один корабель, викинутий на берег теж, мабуть, давно, бо вже наполовину засипаний піском, але завдяки тому, що дерево на ньому добротне, він витримав натиск часу та його безжального спільника — гниття. Усе придатне для чого-небудь було забране давно. Зірвані всі до єдиної дошки на палубі, обшивка теж зазнала б такої самої долі, але дерево після тривалого перебування в морській воді ніби закам'яніло, відтак не годилося для вогню. Два важкі ланцюги, звисаючи з носа, загубилися в піску, там же, мабуть, були поховані і якорі; їх ніхто не потрудився дістати, бо вони нікому не потрібні на суші. Кабестан теж ні для чого вдома, тому й стояв на своєму місці, як і решта металевих снастей, глибоко поїдених іржею.
У боротьбі викинутого на берег корабля з часом відчувалося стільки затятості, що Антон Лупан підійшов роздивитися його ближче. Видовжений кіль, майже так само, як ніс, загострена корма, тонкі і водночас міцні лінії нагадали Антонові… Враз він зблід, серце завмерло, ноги задерев'яніли…
Наступної миті серце закалатало шалено, кров шугнула по жилах, ноги самі понесли його довкола судна…
Кожна жертва корабельної катастрофи має свою таємницю. Вона тримає її в собі, приховує під піском; і ніхто неспроможний розгадати ту таємницю.
Антон Лупан зупинився біля носа корабля. На потемнілих дошках виднілися стерті часом окремі літери, і той, хто їх знав, міг прочитати назву корабля.
Мав і цей корабель свою таємницю, як і всі жертви корабельних катастроф.
Берегом ішов якийсь дідок у Свитині, важко несучи кошика з рибою.
— Добрий вечір, пане! — сказав він, шанобливо скидаючи шапку.
— Добрий вечір! — відповів Антон, ніби повертаючись з іншого світу.
— Ви знаєте нашу мову? — здивувався старий.
— А чому б не знати? Хіба я схожий на людину, що впала з Місяця?
— Ні, пане, але я подумав, що ви англієць з Комісії.
Старий поставив кошика на землю, ударив кресалом і запалив люльку.
— Ви давно в цих краях? — спитав Антон, підходячи ближче.
— Та вже давненько, бо й народився тут, але скільки років, — важко підрахувати. Чи то шістдесят п'ять, чи то сімдесят — навіть піп не може сказати.
— Ви рибалка?
— Був замолоду. Тепер мені доручили маяк.
— А, ви Іфрім, доглядач маяка?
— Саме так.
— О, а я вас шукав… Ваша баба чогось трохи зла!
— Здичавіла в цій пустелі!..
Антон Лупан хвилювався, але ніхто не зміг би здогадатися про його думки, дивлячись на нього збоку.
— Візьміть, будь ласка, сірники, не мучтеся з кресалом.
— Дякую, пане, є і в мене сірники на маяку. Комісія дала засвічувати ліхтарі. Але для люльки кресало краще.
— Ви поспішаєте?
— Ні, бо сонце ще не зайшло, а ліхтарі вже протерті.
— Скажіть, — спитав Антон, намагаючись погамувати калатання серця, — ви, часом, не знаєте, що сталося з цим кораблем?
— Та знаю, чому ж ні. І про цього, і про ті, що нижче, тільки не питайте мене, якого року це сталося. Це все беззаконня Безбородого.
В очах старого спалахнули короткі вогники, ніби в звіра, що блукає в нічному лісі. Але, може, то тільки здалося. Він сів на пісок і, пихкаючи люлькою, почав розповідати:
— Було тут кілька розбійників, їх називають піратами. Вкоренилися вони хтозна-коли, і ніхто з ними не міг упоратися. За ватага в них був Аксенте, він прийшов сюди з грецького моря, люди прозвали його Безбородим, бо не росло в нього волосся на обличчі — ні вусів не було, ні бороди, ніби в нелюда.
Старий презирливо сплюнув, погладив пишну, мов хвіст павича, бороду і повів оповідь далі. Антон сидів поряд, ледве гамуючи стукіт серця.
— Безбородий то безбородий, а бувалий, жив він серед людей, грамотний, навіть дивно, чому злигався з розбійниками. Я не знаю, по яких світах він блукав, але можу поклястися, що знає мови всіх людей у світі… Тоді тут стояв не цей маяк, а інший, ладний ось-ось розвалитися, і запалювався він тільки тоді, коли хтось згадував про нього. Добре, якщо кораблі приходили вдень, а вночі мусили чекати далеко в морі, бо інакше їх підхоплювали хвилі й викидали на пісок, розбиваючи на друзки. Вони, ті розбійники разом з Безбородим, підстерігали звечора на березі. Помітивши вітрило на горизонті, чекали, коли настане вечір, приводили бика, припинали його на березі моря і прив'язували ліхтар між рогами. Бідолашна тварина так і стояла цілу ніч, похитуючи ліхтарем. Бачачи світло, що гойдалося, ніби на хвилях, капітан у морі думав: це якийсь корабель стоїть на якорі, підійду до нього. І підходив, сіромаха, довірливо, тільки потрапляв на пісок, а тут уже порятунку не було. Розбійники налітали човнами, стрибали на палубу з ятаганами в руках, одних убивали на місці, других викидали в море, а потім забирали з корабля все, залишаючи на ньому тільки обшивку.