ПІКЕРИНҐ (лагідно). Чого ви хочете, дитя моє?
КВІТКАРКА. Не хочу торгувать на вулиці. Хочу продавать у магазіні. А хто ж мене возьме, як я не вмію балакать по-пра’ільному. А він говоре, шо науче. Мені ж не тра’ вашої ласки. Я платить готова, а він мене обзива, як ту дівку!
ПАНІ ПІРС. Як ви собі, дурненька, уявляєте, що зможете брати уроки в пана Гіґінса?
КВІТКАРКА. А шо ж таке? Я не гірш вашо’о знаю, скіки дають за уроки. От і я стіки ж буду.
ГІҐІНС. Цікаво, скільки ж?
КВІТКАРКА (зрадівши, підходить до нього). Ото зразу б так. Я ж знала, шо ви захоч’те вернуть оте, шо вчора мені кинули. (Довірчо). Мабуть, під мухою були, еге ж?
ГІҐІНС (тоном наказу). Сядьте!
КВІТКАРКА. Тіки ж ви не думайте, шо це я собі милостиню…
ГІҐІНС (гримає на неї). Сядьте, я кому сказав?!
ПАНІ ПІРС (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, що вам кажуть.
КВІТКАРКА. Ну-у-у-у! (Стоїть з напівошелешеним, напівобуреним виглядом).
ПІКЕРИНҐ (з вишуканою люб’язністю). Чи не бажаєте сісти? (Ставить стільця ближче до каміна, поміж ними з ГІҐІНСОМ).
КВІТКАРКА (непевно). Ну, шо ж… Це мона. (Сідає, ПІКЕРИНҐ вертається до каміна).
ГІҐІНС. Як вас звати?
КВІТКАРКА. Еліза Дулітл.
ГІҐІНС (урочисто декламує).
ПІКЕРИНҐ.
Обидва заходяться сміхом.
ЕЛІЗА. Тю! Як подуріли!
ПАНІ ПІРС (стаючи за кріслом ЕЛІЗИ). У шляхетному товаристві так не висловлюються.
ЕЛІЗА. А чо’ він зо мною так балакає?
ГІҐІНС. Ближче до справи! Скільки ви збираєтеся платити?
ЕЛІЗА. Я вже знаю, шо по чому. В мене подружка бере хранцузькі уроки по вісімнадцять пенсів за годину. Так то в живого хранцуза! А ви ж майте совість: я ж плачу за мову, шо вже знаю! Так шо, даю вам шилінга — й не торгуйтесь.
ГІҐІНС (походжає по кімнаті та, засунувши руки в кишені, побрязкує ключима й монетами). Знаєте, Пікеринґ, якщо подивитися на цей шилінг не як на шилінг, а як на певний процент її заробітку, то це дорівнюватиме шістдесяти-сімдесяти фунтам мільйонера.
ПІКЕРИНҐ. Цебто як?
ГІҐІНС. Ось підрахуйте: мільйонер має приблизно сто п’ятдесят фунтів на день. Вона заробляє півкрони.
ЕЛІЗА (пихато). Хто вам ск’ав, шо тіки півкрони?
ГІҐІНС (продовжуючи). Вона пропонує мені дві п’ятих від свого денного заробітку. В мільйонера це було б десь шістдесят фунтів. Непогано! Чорт забирай, колосально! Стільки мені ще ніхто не платив.
ЕЛІЗА (підхопившись із переляку). Які шіісят?! Шо ви мелете! Хто вам шо казав за шіісят?! Звідкіля вони в мене?!
ГІҐІНС. Прикусіть язика!
ЕЛІЗА (схлипуючи). Нема в мене стіки…
ПАНІ ПІРС. Не плачте, дурненька. Сядьте. Ніхто не візьме ваших грошей.
ГІҐІНС. Зате зараз дехто візьме мітлу і дасть вам гарту, якщо будете рюмсати. Сядьте!
ЕЛІЗА (знехотя, проте скоряється). Ну-у-у… Ви мені тут не батько, шоб руки розпускать.
ГІҐІНС. Якщо візьмуся за ваше навчання, то буду, як два батька! Ось. (Подає їй носовичка).
ЕЛІЗА. А нашо воно мені?
ГІҐІНС. Витирати очі. Витирати ніс і все, що змокріє. Запам’ятайте: це носовичок, а це ваш рукав; і не плутайте одне з іншим, коли хочете стати леді й працювати в магазині.
ЕЛІЗА, вкрай спантеличена, безпорадно дивиться на нього.
ПАНІ ПІРС. Марно їй пояснювати, пане Гіґінс. Вона все одно не зрозуміє. Крім того, ви помиляєтеся: вона навіть рукавом не втирається. (Хоче забрати в неї носовичка).
ЕЛІЗА (вихоплює його). Куди?! Це шо, вам давали?!
ПІКЕРИНҐ (сміючись). Слушно! Боюся, пані Пірс, це тепер слід розцінювати як її власність.
ПАНІ ПІРС (підкоряючись силі обставин). Так вам і треба, пане Гіґінс.
ПІКЕРИНҐ. Ось про що я подумав, Гіґінсе… Пам’ятаєте, ви казали про посольський прийом? Закладаюся, що у вас цей експеримент не вийде. Проте, якщо вам таки вдасться видати її за герцогиню, я визнаю, що ви найкращий педагог у світі і сам покрию витрати на її навчання.
ЕЛІЗА. От добряча душа! Пасибі, Копитане!
ГІҐІНС (спокушений пропозицією, дивиться на ЕЛІЗУ). Приваблива авантюра! Погляньте: вона така вульгарна й так чарівливо замурзана!
ЕЛІЗА (дуже обурена). Тьу-у-у! Чо’ це я замурзана?! Я перед виходом і лице мила, й руки. Отак!