— Коментарів не маю, — відповідаю я і переходжу на біг. Але дідька лисого від них відірвешся: один, з мікрофоном, — праворуч, другий, з фотоапаратом, — ліворуч.
— Чи бачили ви у гаражі щось незвичайне? Буквально два слова!
— Без коментарів! — кажу я, намагаючись триматися до об’єктива потилицею. — Гараж як гараж...
— Дякую вам. Якої ви думки про турбоплатформи?
— Чудової, — кажу я, а сам націлююсь точнісінько у нужник.
— Що ви думаєте про мету Візиту?
— Зверніться до вчених, — кажу. І шмиг — за двері.
Чую — шкрябаються. Тоді я їм через двері кажу:
— Настійливо рекомендую, — кажу, — розпитайте пана Тендера, чому в нього ніс як буряк. Він через скромність змовчує, а це була наша найзахопливіша пригода.
Як вони рвонуть коридором! Наче коні, Їй-Богу. Я вичекав хвилину — тихо. Випнувся — нікого. І пішов собі, посвистуючи. Спустився у прохідну, показав бовдурові перепустку, дивлюся — він мені честь віддає. Героєві дня, так би мовити.
— Вільно, сержанте, — кажу. — Я вами задоволений.
Він ошкірився, ніби я йому бозна-як полестив.
— Ну, ти, Рудий, молодець, — каже. — Пишаюся, — каже, — таким знайомством.
— Що, — кажу, — буде тобі у твоїй Швеції про що дівкам розповідати?
— Питаєш! — каже. — Вони ж у мене окропом пісятимуть!
Ні, нічогенький він хлопака. Я, якщо чесно, таких рослих і рум’яних не люблю. Дівки від них без пам’яті, а чого, питається? Не у зрості ж справа... Йду це я по вулиці та розмірковую, у чому ж тут справа. Сонечко світить, безлюдно навколо. І захотілося мені раптом просто зараз Гуту побачити. Просто так. Подивитися на неї, за руку потримати. Після Зони людині тільки одне й залишається — за руку дівчинку потримати. Особливо якщо згадаєш усі ці розмови про дітей сталкерів — що з ними робиться... Та вже яка зараз Гута, мені зараз для початку пляшку міцного, не менше.
Проминув я автомобільну стоянку, а там і кордон. Стоять дві патрульні машини в усій своїй красі, широкі, жовті, прожекторами та кулеметами, жаби, наїжачились, ну й, звісно, голубі каски — всю вулицю загородили, не пропхаєшся. Я йду, очі опустив, краще мені зараз на них не дивитися, вдень мені на них краще не дивитися зовсім: є там два-три рила, так я боюсь їх упізнати, скандал великий буде, якщо я їх упізнаю. Поталанило їм, Їй-Богу, що Кирило мене до Інституту зманив, я їх, гадів, шукав тоді, пришив би і не здригнувся...
Проходжу я через цю юрму плечем уперед, зовсім пройшов уже, і тут чую: «Гей, сталкере!» Ну, мене це не обходить, іду далі, тягну з пачки сигаретку. Наздоганяє хтось ззаду, бере за рукав. Я цю руку із себе струсив і в півоберта ввічливенько так запитую:
— Якого чорта чіпляєшся, містере?
— Почекай, сталкере, — каже він. — Два питання.
Звів я на нього очі — капітан Квотерблад. Старий знайомий. Зовсім зсохся, жовтий став якийсь.
— А, — кажу, — здорові будьте, капітане. Як ваша печінка?
— Ти, сталкере, мені зуби не забалакуй, — каже він сердито, а сам так і свердлить мене очима. — Ти мені краще скажи, чому відразу не зупиняєшся, коли тебе кличуть?
І вже тут як тут дві голубі каски в нього за спиною — лапи на кобурах, очей не видно, тільки щелепи під касками ворушаться. І де в них у Канаді таких набирають? На розплід їх нам прислали, чи що?.. Вдень я патрулів, загалом кажучи, не боюся, та от обшукати, жаби, можуть, а це мені в даний момент ні до чого.
— Та хіба ви мене кликали, капітане? — кажу. — Ви ж якогось Сталкера...
— А ти, значить, уже й не сталкер?
— Коли з вашої ласки відсидів — покинув, — кажу. — Зав’язав. Дякую вам, капітане, очі в мене тоді розплющились. Якби не ви...
— Що у передзоннику робив?
— Як що? Я там працюю. Два роки вже.
І, щоб закінчити цю неприємну розмову, виймаю я своє посвідчення і показую його капітану Квотербладу. Він узяв мою книжечку, погортав, кожну сторінку, кожну печатку просто-таки обнюхав, мало не облизав. Повертає мені книжечку, а сам задоволений, очі розгорілися, і навіть зарум’янився.
— Вибач, — каже, — Шухарте. Не сподівався. Значить, — каже, — не пройшли для тебе мої поради дарма. Що ж, це чудово. Хочеш — вір, хочеш — не вір, а я ще тоді припускав, що з тебе люди мають вийти. Не допускав я, щоб такий хлопець...
І пішов, і пішов. Ну, думаю, вилікував я ще одного меланхоліка собі на голову, а сам, звичайно, слухаю, очі знічено опускаю, підтакую, руками розводжу і навіть, мені пригадується, ніжкою сором’язливо так панель колупаю. Ці бичари в капітана за спиною послухали-послухали, занудило їх, мабуть, дивлюсь — потупотіли геть, де веселіше. А капітан знай мені все про перспективи сплітає: навчання, мовляв, — світло, неуцтво — тьма безпросвітна, Господь, мовляв, чесну працю любить і цінує, — одним словом, пустомелить він цю блудливу галу-балу, котрою нас священик у тюрмі щонеділі труїв. А мені випити хочеться — ніякого терпцю нема. Нічого, думаю, Реде, це ти, братику, також витримаєш. Треба, Реде, терпи! Не зможе він довго в такому самому темпі, от уже і задихатися почав... Тут, на моє щастя, одна з патрульних машин почала сигналити. Капітан Квотерблад озирнувся, крякнув із прикрістю і простягає мені руку.