— Ну що ж, — каже. — Радий був з тобою познайомитися, чесний чоловіче Шухарте. Із задоволенням перехилив би з тобою келишок на честь такого знайомства. Міцного, щоправда, мені не можна, лікарі не радять, але пивка би я з тобою випив. Та от бачиш — служба! Ну, ще зустрінемося, — каже.
Боже борони, думаю. Але ручку йому тисну і продовжую червоніти і робити ніжкою — все, як йому хочеться. Потім він пішов нарешті, а я ледь не стрілою — у «Боржч».
У «Боржчі» в цей час порожньо. Ернест стоїть за стійкою, келихи протирає і дивиться їх на світло. Дивовижна, між іншим, річ: коли не прийдеш — вічно ці бармени келихи протирають, ніби в них від цього залежить порятунок душі. Ось так і стоятиме хоч цілий день — візьме келих, примружиться, подивиться на світло, похухає на нього і давай терти: потре-потре, знову подивиться, тепер уже через денце, і знову терти...
— Здоров, Ерні! — кажу. — Годі тобі його мордувати, дірку протреш!
Подивився він на мене крізь келих, пробурчав щось, наче животом, і, не кажучи зайвого слова, наливає мені на чотири пальці міцного. Я видерся на табурет, ковтнув, замружився, головою покрутив і знову ковтнув. Холодильник поклацує, з музичного автомата доноситься якесь тихе тирликання, Ернест сопе у наступний келих — добре, спокійно... Я допив, поставив келих на стійку, й Ернест без затримки наливає мені ще на чотири пальці прозорого.
— Ну що, полегшало? — бурчить. — Відтанув, сталкере?
— Ти собі знай три, — кажу. — Знаєш, один тер-тер і злого духа викликав. Жив потім на широку ногу.
— Це хто ж такий? — питає Ерні з недовірою.
— Та був такий бармен тут, — відповідаю. — Ще до тебе.
— Ну то й що?
— Та нічого. Ти гадаєш, чому Візит був? Тер він, тер... Ти гадаєш, хто нас відвідав, га?
— Пустомеля ти, — каже мені Ерні зі схваленням.
Вийшов він на кухню і повернувся з тарілкою — смажених сосисок приніс. Тарілку поставив переді мною, підсунув кетчуп, а сам — знову за келихи. Ернест свою справу знає. Око в нього треноване, відразу бачить, що сталкер із Зони, що хабар буде, і знає Ерні, чого сталкерові після Зони треба. Своя людина — Ерні. Благодійник.
Доївши сосиски, я закурив і почав прикидати, скільки ж Ернест на нашому братові заробляє. Які ціни на хабар у Європі — я не знаю, але краєм вуха чув, що «порожняк», наприклад, іде там ледь не за дві з половиною тисячі, а Ерні дає нам усього чотириста.
«Батарейки» там коштують не менше ста, а ми отримуємо від сили по двадцять. Напевно, й усе інше в тому самому дусі. Щоправда, переправити хабар до Європи теж, звісно, грошей вартує. Тому на лапу, цьому на лапу, начальник станції гарантовано в них на утриманні... Отож, якщо подумати, не так уже багато Ернест і втовче — процентів п’ятнадцять-двадцять, не більше, а якщо попадеться — десять років каторги йому забезпечено...
Тут мої благочестиві роздуми перериває якийсь ввічливий тип. Я навіть не чув, як він увійшов. Вигулькує він біля мого правого ліктя і питає:
— Дозволите?
— Нема питань! — кажу. — Прошу.
Маленький такий, худенький, з гостреньким носиком і при кра-ватці-метелику. Фотка його начебто мені знайома, десь я його вже бачив, але де — не пам’ятаю. Заліз він на табурет поруч і каже Ернестові:
— Бурбон, будь ласка! — І відразу ж до мене: — Даруйте, здається, я вас знаю. Ви в Міжнародному Інституті працюєте, так?
— Так, — кажу. — А ви?
Він спритно вихоплює з кишені візитівку і кладе переді мною. Читаю: «Алоїз Макно, повноважний агент Бюро еміграції». Ну, звісно, знаю я його. Чіпляється до людей, щоби вони з міста поїхали. Комусь дуже треба, щоби ми всі з міста поїхали. Нас, розумієш, у Хармонті і так заледве половина залишилася від колишнього, так їм треба зовсім місце від нас очистити. Відсунув я картку нігтем і кажу йому:
— Ні, — кажу, — дякую. Не цікавлюся. Мрію, знаєте, померти на батьківщині.
— А чому? — жваво питає він. — Вибачте за нескромність, але що вас тут утримує?
Так йому відверто і скажи, що мене тут тримає.
— Аякже! — кажу. — Солодкі спогади дитинства. Перший поцілунок у міському саду. Матуся, татусь. Як уперше бухлом наллявся у цьому ось барі. Любий серцю поліцейський відділок... — Тут я витягую з кишені свій зашмарканий носовик і прикладаю до очей. — Ні, — кажу. — Нізащо!