Віктор Положій
Пілот трансгалактичного
Цирк, універмаг, багатоколірний готель, каса Аерофлоту тьмяно відбивалися у вимитому на ніч асфальті. Закінчувався передвихідний вечір. Як завжди о такій порі було мало тролейбусів і автобусів, та й легкові авто на диво рідко перекреслювали відполіроване дзеркало гудрону, змазуючи на мить перевернуті обриси будівель.
Він довго спостерігав, як авто сунуть перед собою жовті кружальця світла і як ці плями, мов гумка, стирають розпластані на площі контури цирку, універмагу, готелю, каси Аерофлоту. Докурив другу підряд цигарку, побродив сюди-туди тротуаром.
Автобус уже подали на посадку. Стояв порожній, в салоні не горіло світло. До відходу хвилин п’ятнадцять. З салону крізь прочинені двері віяло теплом обжитості. Вабило зайти всередину, у м’який напівморок, бути, там самому, потонувши в зручному кріслі.
Мав на сьогоднішній вечір прості обов’язки: зустрінути десь о першій ночі ташкентський літак. Ним прилітала подруга дружини.
Коли автобус перетинав Хрещатик, він відзначив, що його самотність була ілюзорною, вигаданою. Добре бути самотнім в автобусі, кімнаті, в тих обставинах, що мимоволі навіюють жаль до самого себе. Добре погратися в самообман, подивитися на себе, як на жертву. Вулицями пливла річка людей, його відгороджувало від них тільки скло. «Перехожий, коли тобі захочеться поговорити зі мною, чому б тобі не підійти до мене?» Уолт У’ітмен. І коли це було?..
Він почав думати, що його з’єднує з усіма. Неможливо бути знайомим з кожним, а по суті, ми всі знайомі між собою. Коло моїх знайомих розширюється в коло знайомих моїх знайомих і так далі, повертаючися знов до мене. Так до мене приходять думки, про джерела яких я не маю найменшого уявлення. Всесильний бог Інформації об’єднує нас. «Цивілізація є високостійкий стан речовини, що здатний збирати, абстрактно аналізувати і використовувати інформацію для отримання максимуму відомостей про середовище й самого себе і для вироблення оберігаючих реакцій». А це вже Норберт Вінер.
Добре, думатимемо про інформацію. Будемо збирати відомості про світ, абстрактно їх аналізувати, словом, про всяк випадок, шукатимемо захисних реакцій.
Відверто кажучи, думав собі, я дуже мало знаю про світ, — дещицю, мізер, на ламаний шеляг. Та-ак, а які в мене можливості знати більше? Всі можливості. Маю квартиру з паровим опаленням, газом, ванною, напівавтоматизованою кухнею, пилосос, роботу, магазин, кіно, театр під боком, бібліотеку за кілька кварталів; побут, пересування займають обмаль часу. Але вся біда в тому, що, навіть якщо я читатиму двадцять годин на добу, то за все своє життя, хай і довге, зможу прочитати лише одну з кожних десяти тисяч книг, які видані до цього часу. Та я іронічно ставлюся до таких підрахунків.
Він споглядав стрижену потилицю шофера. Опасистий чоловік, уже пенсійного віку. Курить «Приму». Напевне, батько сімейства. Напевне, юнаком його захопила війна, виніс на своїх плечах тягар лихоліття. Про що він мріяв тоді? Доконати фашизм — передусім. Після того думав у холодному бліндажі про жінку й тишу за вікном теплої кімнати. В чаду лазаретів — про вимитий асфальт, травневе вранішнє сонце, свіжу зелень. Щоб завжди був хліб і запахи його наповнювали кухню, коли діти повертаються зі школи. Це найбільше, про що можна мріяти в пристріляному і промерзлому окопі, коли грань між буттям і небуттям проходить не десь у майбутньому, а ось, навпроти, в нейтральній смузі. Я б теж думав про це і тільки про це! Що ми будемо робити, наприклад, пане Вінер, з оцим шофером? Ви ще казали, що під час 2-ї НТР виживуть лише кібернетики. Його, шофера, вже тоді не буде, будуть інші покоління шоферів чи просто людей, що не в спромозі щось робити, окрім як займатися дрібним обслуговуванням?
Для чого мені це? Адже мене в майбутньому теж не буде, там буде інше покоління, свої проблеми, — на вищому рівні! — а я, незнайко і невмійко, нав’язую їм свої погляди, свої думки, намагаюсь обмежити свободу людей двохтисячного й далі. Мабуть, я не мирюся з тим, що життя мені відміряло рамки затісні, я хочу бути, як і всі хочуть, безсмертним — не в пам’яті, не в бронзі, не в славі… я ще не знаю чому. Я тільки знаю, Що про мене думали до мене. Навіть Джордано Бруно.
За межею міста автобус розвинув крейсерську швидкість.
Опівночі стартує його трансгалактшний лайнер. Перів далекими подорожами Горбач ніколи не оглядав пам’ятних місць, не вештався парками, не просиджував у музеях — він знав, що червоний кінь Петрова-Водкіна, чи схожий на всесвіт Сезанн ніколи не покинуть його: ні в мажорні миті удачі, ні в хвилини зоряних трагедій, коли горе стає таким великим, як і порожнеча за межами корабля.