І Горбачу раптом захотілося більше знати про обслуговуючий персонал. Раніше, коли він простував де космічного корабля, за звичкою вступав у короткі, данина чемності, розмови з працюючими, не запам’ятовував їхніх облич, але це були спокій, робота. Постійне, тривке. А тепер захотілося знати більше. Ну от, ще такого не було. Старію, подумав Горбач, пора переходити на внутрішні рейси. Йому стало ясно, що це його останній політ. Не тому, що він «виб’ється» зі спокою душевного і стане нездатним. Прийшов його час. Цей політ буде найтривалішим, можливо, і роки його вийдуть. Напевне, вийдуть. Це його стеля.
І все ж це буде найвища стеля, про яку тільки можна мріяти. І тут дзвінок з директорату нагадав усім, що до відльоту залишається трохи менше години.
— Що ж, — сказав директор, — я не вперше проводжаю вас і ваш екіпаж…
«Але востаннє — твердо подумав Горбач. — І від цього нікуди не дінешся, я можу, саме я — бо вибір був великий, — видовбати ще одну сходинку. Звичайно, знайшлися б і інші, але це мій час. Більшого я вже зробити не зможу».
… — як охарактеризувати ваше завдання? Протнувши простір, ви вийдете десь на межі галактик, поблизу «дірки» Опта. І входите в неї… виславши попереду розвідку — авторакету, щоб уникнути «ям»… маєте скинути в «ями» часу і простору модернізовані радіомаяки… Крок в антисвіт?.. Одна авторакета має перетнути антисвіт, а ви знову згортаєте простір і чекаєте її в можливій точці виходу. Одне. Ви за третім стрибком вийдете на межу метагалактики… І що далі? Час і простір там, можливо, згортаються чи течуть в протилежному напрямку? Межа часу і простору? Край розбігання галактик? Де край?..
…Московський інженерно-фізичний інститут, МІФІ. Чому не просто інститут фізики? Московський МІФ. «Сучасний міф, — говорив батько. — Тобі не здається, що міф цей розвіється? В тобі самому?»
Коли він зрозумів, що космос для нього закритий, першою думкою було знайти місце якомога ближче до нього. МІФІ підходив. І оця суперечка з батьком відбувалася в глибокому дворику інституту, коли він уже витягнув папку з документами, а портфель передав батькові.
— Не ходи зі мною. Там черга години на три. З усього Союзу вундеркінди приїхали. Он де кіно «Уран». І кафе там. Поїж, у кіно сходи, — сказав він батькові.
Його не пригнічувало, що більшість вступаючих закінчили фізико-математичні школи. Він був спокійний, бо знав, що під час екзамену потрібно трохи везіння, а більше — натхнення, математичного натхнення. Щоб воно було — весь час потрібно підкладати в нього дров, не давати дрімати голові. Він цього не робив, бо хотів надто багато знати про все. Але знав, коли натхнення буде на екзамені — ніхто йому не складе конкуренції, він зробить, що треба.
Натхнення не прийшло. Не розв’язав жодної задачі. Здивовано дивився на світлі аркуші паперу. Тут же забрав документи і відчув страшенне полегшення…
Буває,
що підводить
і найдосконаліша техніка.
Одного разу, уже звернувши
з натоптаного Чумацького Шляху
в напрямі
до околиць Галактики,
на периферії якої
і наша Сонячна система,
і, власне, вже наближаючись до Землі,
раптом помітив:
прилади корабля показали,
що бортові системи
працюють ненормально.
Посадка була екстреною
і не в призначеному районі.
Та все обійшлось благополучно.
М’яко.
Тільки налякав корів.
Та,
Коли я зіскочив на землю
(з маленької літери),
вони вже мирно стригли
травицю побіля стабілізаторів,
а одна навіть,
червона, з рогами, загнутими німбом,
терлась об ще не остигле
охвістя.
Я побачив
розлогу балку
з жовтуватим струмком,
бідненькі будівлі
колгоспних ферм
вдалині,
сільце збоку
(як потім дізнався з газет -
на тридцять три двори),
а до мене підійшов пастушок,
як з картин пейзажистів:
вигорілий чубчик,
благенька сорочка, штани закасані,
ноги босі.
Він ввічливо привітався
і відігнав корів од корабля,
а на червону аж замахнувся
палицею.
Потім сказав,
що коли я не пущу
корів у шкоду,
він збігає за бригадиром,
дідом Степаном,
той запряже лінійку,