Щось незвичайне в зовнішності й поводженні старого мисливця привернуло увагу дівчини, яка з великою цікавістю приглядалася до нього, відколи він з'явився. На зріст високий і такий худий, що здавався вищим від своїх шести футів, він мав на голові, вкритій рештками гладенького рудуватого волосся, лисячу шапку, що нагадувала ту, про яку вже йшлося, але поступалася їй оздобленням. Обличчя в нього було кістляве, майже виснажене, але зовсім не хворобливе; навпаки, воно посвідчувало витривалість і неабияке здоров'я. Через морози й постійне перебування надворі воно стало червонястим. Сивуваті брови нависали кошлатим дашком, з-під якого блищали сірі очі. Худорлява шия мала ту ж барву, що й обличчя, і була оголена, хоча під верхнім одягом виднів вузький комірець сорочки, пошитої з місцевої картатої тканини; куртку з вичиненої оленячої шкури хутром назовні оперізував пояс із пофарбованої шерсті. Одягнений він був у зашмаровані шкіряні штани, взутий у мокасини з оленячої шкіри, оздоблені, за індіанським звичаєм, голками дикобраза, а на литках мав довгі оленячі краги, підв'язані над колінами, за які місцеві поселенці й прозвали його Шкіряною Панчохою. Через ліве плече в нього був перекинутий ремінець з величезним бичачим рогом, так тонко виробленим, що можна було бачити в ньому порох. Ширший кінець рога закривався вправно і надійно припасованим дерев'яним чопком, а вужчий був заткнутий маленькою затичкою. На грудях висіла шкіряна торбина. Скінчивши свою мову, мисливець дістав з торбини мірочку, дбайливо наповнив її порохом і заходився заряджати рушницю, таку довгу, що, коли приклад упирався в сніг, кінчик цівки сягав його лисячої шапки.
Тим, часом подорожній, пильно оглянувши рани оленя, вигукнув, байдужий до поганого настрою мисливця:
— Я волів би все-таки, Натті, визначити, хто має право й честь сказати, що вбив цього оленя. Якщо це я поцілив у шию, то постріл у серце був уже зайвий, — те, що юристи називають перевищенням вимог обов'язку, Шкіряна Панчохо.
— Вам вільно висловлюватися по-вченому, судде, — відповів на це мисливець. Відкинувши мідне віко казенника, він дістав шматок просаленої шкіри, загорнув у неї кулю і став забивати її в дуло. — Обізвати людину набагато легше, аніж убити оленя на бігу, але, кажу вам, цей звір знайшов свою смерть від руки, молодшої за вашу чи мою.
— Послухай, друже, — весело вигукнув подорожній, звертаючись до другого мисливця, — давай владнаємо суперечку, кинувши жеребок: якщо ти програєш, монета лишиться тобі, — що на це скажеш?
— Скажу, що це я вбив оленя, — трохи зверхньо відповів юнак, спираючись, як і Натті, на довгу рушницю.
— Двоє проти одного, — зауважив суддя, усміхаючись. — Більшість голосів проти мене — забалотований, як кажуть у нас в суді. Аггі як невільник не має права голосу, а Бесс ще неповнолітня — нема ради. Отож хоч продайте мені оленя — а я вже вигадаю гарненьку історію про те, як він мені дістався!
— Олень цей зовсім не мій, щоб я його продавав, — відповів Шкіряна Панчоха, наслідуючи гордовитий тон свого товариша. — Буває, що олень із такою раною на шиї бігає ще кілька днів. І я не з тих, хто позбавляє людину її законних прав.
— Ти, Натті, таки наполягаєш на своєму в цей морозяний вечір, — мовив суддя з незмінною доброзичливістю. — Але що скажеш ти, юначе, — три долари задовольнять тебе?
— Передусім розв'яжімо це питання так, щоб жоден з нас не мав ніяких претензій, — твердо, але шанобливо відповів молодик, вимова й слова якого були значно достойніші за його вигляд. — Скількома картечинами була заряджена ваша рушниця?
— П'ятьма, — відповів суддя, трохи здивований манерами юнака, — хіба цього не досить на такого оленя?
— Досить і однієї, але, — вів далі юнак, прямуючи до дерева, з-за якого щойно вийшов, — ви, сер, стріляли в цьому напрямі — й ось маєте чотири кулі в стовбурі дерева.
Суддя оглянув свіжі подряпини на сосновій корі й, похитавши головою, вигукнув, сміючись:
— Мій юний адвокате, ти свідчиш сам проти себе! Де ж п'ята куля?
— А ось, — відповів юнак і, відкинувши полу своєї куртки, показав дірку в сорочці, крізь яку проступали краплини крові.
— Боже мій! — вражено вигукнув суддя. — Я тут розводжу теревені з питань честі, а мій ближній мовчки страждає від моїх рук! Мерщій сідай у сани — за милю звідси в селищі ми знайдемо хірурга, — ясна річ, плачу я— і ти житимеш у мене, поки рана загоїться, та й потім, скільки захочеш.
— Я вдячний вам за турботу, але мушу відмовитися від вашої пропозиції. У мене є друг, який хвилюватиметься, довідавшись, що мене поранено, а я ж далеко від нього. Рана незначна — куля не зачепила кістки; тепер, сподіваюся, ви моє право на оленя визнаєте.