Выбрать главу

— Для цього ми, власне, й прилетіли сюди.

— Так, але це тільки початок. Попереду велика й копітка робота… Стривайте, здається, надійшло повідомлення з меркуріанської орбіти…

— Надійшло, з чим я й прийшов, — мовив астрофізик. — Автомати супутника зафіксували потужний потік енергії, що лине з поверхні планети.

— Звідки саме?

— Його джерело — улоговина Калорис.

— Невже об’єкт?

— Так, локалізація засвідчила, що ріка енергії струмує саме звідти.

— Треба попередити Поповича…

— Я вже виходив з ним на зв’язок. Зараз на лінії чергує Карпенко.

— Я знаю астробіолога. Він ні перед чим не зупиниться. Потрібна гранична обережність.

— Його танкетка здатна на маневр. Він зможе обійти енергетичний стовп, а ось ми ризикуємо нахромитися на нього — маршрут нашої бази пролягає якраз над об’єктом. Йдемо прямо на нього…

— Ви хочете сказати, що коли не збочимо, може статися непоправне? — жорстко спитав командир.

— Авжеж, силове випромінювання таке потужне, що безвтратно пронизати його ми не зможемо.

— Доведеться пустити в хід резервні антигравітони і відхилитися від заданого курсу.

— А Попович? Він чекатиме нас в умовленому місці…

— Ми сповістимо його. Він теж сторонитиметься отих злополучних променів…

Спливло кілька земних годин. Попович двічі виходив на зв’язок. Повідомив, що добувся до об’єкта, успішно уникнув зіткнення з смертоносним стовпом, що, немов гігантський гриб, тягнувся у космічну безодню. Ще через деякий час сповістив, що виявив вхід до об’єкта і має намір скористатися ним..»

Командир спробував зупинити його, але зв’язок раптово урвався. Ввімкнули візуальне спостереження з супутника. Біля підніжжя одного з скелястих бескидів автомати виявили літаючу танкетку. Її кабіна зяяла пусткою, але енергетична установка працювала.

— Гаряча голова! — скрушно зітхнув Куриленко. — Пішов-таки, пішов прямо на рожен. Добре, коли вибереться до нашого підходу. Якщо ж ні, то ми нічим не зможемо йому зарадити. Продовжуйте викликати його.

— Марна справа, — з гіркотою мовив астрофізик. — Об’єкт глушить зв’язок. Тепер усе залежить від самого Поповича. Ми не в змозі проникнути в об’єкт.

— Справді, — погодився командир, — єдине, на що ми здатні, так це на обхід згубного стовпа. Скільки часу лишилося до зустрічі з об’єктом?

— Годин шість…

— Думаю, вони будуть варті всього року нашого перебування на Меркурії…

— Невже гадаєш, командире, завершити експедицію на об’єкті? — запитав планетолог Карпенко, котрий щойно зайшов до каюти командира.

— Обставини покажуть. В усякому разі передайте на космоліт, щоб він був готовий до старту.

Сказавши таке, командир мимохіть подумав: «А що це дасть?»

* * *

Діставшись до об’єкта, Попович двічі обігнув зону силового струменя, а потім пристав до однієї з прямовисних скель, де помітив чорний отвір тунелю. Припаркувавши свою танкетку в тіні гори, він у жаростійкому скафандрі вийшов на поверхню і попрямував до виявленої «нори».

При вході на мить затримався, потім, відкинувши всі вагання, рішуче ступив у овал чорного отвору. Його обійняв густий морок. Стемніло враз, ніби хто повернув вимикач.

Астробіолог ввімкнув автономне освітлення. Пригледівся. Обабіч тягнулися відполіровані стіни меркуріанської породи, схожої на базальт.

Тримаючись правого боку тунелю, Попович рушив уперед. Коридор круто спускався вниз. Через кілька поворотів попереду заяскріло світло. В його променях замріли контури велетенського залу.

Зачудований побаченим, астробіолог нерішуче ступив в обійми примарного освітлення і враз відчув на собі цупкі пута свистючої сліпої енергії.

Ледве встиг відсахнутися назад. Відступив, шукаючи виходу, до прямовисної стіни. Але виходу не знайшов. Метнувся в один бік, в інший — аізрно. Жорсткі краги його скафандра весь час натикалися на ковзьку поверхню стіни.

Зупинився. Стояв, втупившись у стіну. Не наважувався подивитися на смертоносні омахи енергії, що клубочилися у центрі залу. Вони були такими щільними, що бачились навіть на око.