Вісімдесят Восьма Західна Зала
ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ
Повний Місяць спустився на заході, Світло в Залі пригасло, а Сузір’я у Вікні навпроти Дверей стали яскравішими. Я занотував, які Сузір’я й Зорі бачив. На Світанку поспав кілька годин, а тоді вирушив у мандрівку додому.
Ідучи, я думав про Велике й Таємне Знання, яке, за словами Однодумця, принесе нам дивовижні нові сили. І дещо усвідомив. Усвідомив, що більше в нього не вірю. Чи, може, це не зовсім точно сказано. Я думав, що Знання може існувати. І так само думав, що воно може не існувати. Так чи інакше, це вже не мало для мене значення. Я вже не збирався марнувати час на його пошуки.
Розуміння цього — розуміння Незначущості Знання — прийшло до мене у формі Одкровення. Я маю на увазі, що знав, що це так, раніше ніж збагнув, чому це так і які кроки привели мене до цього. Спробувавши відстежити цей шлях подумки, я постійно вертався до образу Сто Дев’яносто Другої Західної Зали в Місячному Сяйві, до її Краси, до її глибокого Спокою, до шанобливих виразів Облич Статуй, які поверталися (чи неначе поверталися) до Місяця. Я усвідомив, що пошук Знання спонукав нас сприймати Будинок як своєрідну загадку, яку слід розплутати, текст, який слід витлумачити, і якщо ми коли-небудь віднайдемо Знання, то Будинок неначе позбудеться Цінності й залишиться тільки звичайним ландшафтом.
Побачивши Сто Дев’яносто Другу Західну Залу в Місячному Сяйві, я збагнув, як це сміховинно. Будинок цінний, тому що він Будинок. Його достатньо самого по собі. Він не є засобом для досягнення якоїсь мети.
Ця думка привела мене до іншої. Я збагнув: те, як Однодумець описував сили, що їх принесе Знання, завжди мене бентежило. Наприклад, він стверджує, що ми матимемо змогу керувати нижчими розумами. Ну, почнімо з того, що нижчих розумів немає: є лише він і я, а ми обидва маємо гострий і жвавий розум. Але, якщо припустити на мить, що якийсь нижчий розум існує, нащо мені ним керувати?
Покинувши шукати Знання, ми дістали би змогу зайнятись якоюсь новою наукою. Могли б піти будь-яким шляхом, який підкажуть нам дані. Ця думка сповнила мене захватом і радістю. Мені не терпілося повернутися до Однодумця й пояснити це йому.
Ідучи Залами й думаючи про все це, я раптом почув пронизливі крики птахів і згадав, що Вісімдесят Восьма Західна Зала повна сріблястих мартинів. Замислився, чи не піти іншим Шляхом, але, підрахувавши, що будь-яке відхилення подовжить мій Шлях на сім чи вісім Зал (1,7 кілометра), вирішив цього не робити.
Подолавши Залу до половини, я помітив, що на Хіднику розсипано щось біле, і підняв це. То були порвані клаптики списаного паперу. Вони були зіжмакані, тож я розгладив їх і спробував скласти докупи. Два — ні, три клаптики зійшлись ідеально й утворили частину маленького аркушика з одним нерівним боком. Схоже, це була сторінка, вирвана із зошита.
Я бачив, що розібратися з цією сторінкою, навіть відновленою, буде важко. Почерк був жахливий — схожий на купу переплетених водоростей. Я вдивлявся кілька хвилин і вирішив, що розбираю слово «мінотавр». На один-два рядки вище начебто побачив слово «раб», а на один-два рядки нижче — фразу «вб’ю його». Решта була абсолютно незрозуміла. Однак згадка про «мінотавра» мене заінтригувала. У Першому Вестибюлі стоять вісім величезних Статуй Мінотавра, і кожна відрізняється від інших. Може, людина, яка це написала, заходила до моїх Зал?
Я замислився, хто міг це написати. Не Однодумець. Я не лише був певен, що він ніколи не доходив аж до Вісімдесят Восьмої Західної Зали, а й знав, що почерк у нього охайний і чіткий. Отже, хтось із Мертвих. Людина з Риб’ячою Шкірою? Людина з Коробкою з-під Печива? Прихована Людина? Це відкриття могло мати велику історичну значущість.
Тепер, знаючи, чого шукаю, я побачив на Хіднику й інші білі клаптики. Заходився їх збирати. Розпочав у Південно-Західному кутку й методично обшукав Хідник у всій Залі, не пропустивши жодної ділянки. Попервах сріблясті мартини пронизливо обурювалися цими моїми діями, та побачивши, що я не наближаюся до їхніх яєць чи пташенят, утратили інтерес до мене. Я знайшов сорок сім клаптиків паперу, та коли я став на коліна і спробував скласти їх усі докупи, стало ясно, що багатьох досі бракує.
Я роззирнувся довкола. Гнізда сріблястих мартинів стояли на Плечах Статуй і ледве трималися на Постаментах; одне примостилося між Ногами Статуї Слона, а ще одне балансувало в Короні Старого Короля. Я помітив, що з гнізда в Короні стирчать два білі клаптики. Сторожко наблизився й виліз на сусідню Статую, щоб його оглянути. Мене негайно атакували двоє мартинів: вони обурено кричали й били мене крилами та дзьобами. Але я був налаштований не менш рішучо. Однією рукою я підтягнувся на Статуї, а другою відбився від птахів.