Не відриваючись від свого пристрою, він сказав:
— Мені потрібні дані.
Він часто буває таким: настільки захоплюється своїми справами, що забуває сказати «вітаю» чи «бувай» або спитати, як у мене справи. Я не ображаюся. Я захоплююся його відданістю науковій роботі.
— Які дані? — запитав я. — Чи можу я тобі допомогти?
— Звісно, — відповів він. — Більше того, без твоєї допомоги я далеко не просунуся. Сьогодні предметом моїх досліджень є, — тут він підвів погляд від своїх справ і всміхнувся мені, — ти.
Коли він згадує, що треба всміхатися, усмішка в нього просто чарівна.
— Справді? — перепитав я. — Що ти намагаєшся з’ясувати? Маєш якусь гіпотезу щодо мене?
— Так.
— І яка вона?
— Не можу тобі сказати. Це може вплинути на дані.
— О! Так. Це правда. Вибач.
— Та нічого, — відповів він. — Цікавість — це природно, — він поклав свій блискучий пристрій на Порожній Постамент і розвернувся, а тоді сказав: Сідай.
Я сів на Хідник, схрестивши ноги, і став чекати на його запитання.
— Зручно вмостився? — запитав він. — Добре. Тепер скажи. Що ти пам’ятаєш?
— Що я пам’ятаю? — спантеличено перепитав я.
— Так.
— Цьому запитанню бракує конкретності, — зауважив я.
— І все ж таки, — сказав він. — Спробуй на нього відповісти.
— Ну, — заговорив я, — мабуть, відповідь така: все. Я пам’ятаю все.
— Справді? — перепитав він. — Вельми серйозна заява. Ти впевнений?
— Гадаю, що так.
— Наведи кілька прикладів того, що ти пам’ятаєш.
— Ну, — заговорив я, — припустімо, ти назвеш мені Залу, розташовану за багато днів шляху звідси. Якщо я вже її відвідував, то зможу негайно розповісти тобі, як туди дістатися. Назвати кожну Залу, яку треба пройти. Описати помітні Статуї, які ти побачиш на Стінах, а також із певною точністю назвати їхнє положення: під якою Стіною вони стоять, Північною, Південною, Східною чи Західною, а також як далеко вздовж Стіни вони стоять. Також я зможу перелічити всі…
— А як щодо Баттер-Сі? — запитав Однодумець.
— Гм… Що?
— Баттер-Сі. Пам’ятаєш Баттер-Сі?
— Ні… Я… Баттер-Сі?
— Так.
— Я не розумію…
Я чекав на пояснення від Однодумця, та він мовчав. Видно було, що він уважно стежить за мною, і я був певен, що це запитання вкрай важливе для його досліджень, але як слід відповісти, не мав ані найменшого уявлення.
— Немає такого слова — «Баттер-Сі», — урешті сказав я. — Воно не має означуваного. У Світі немає нічого, що відповідало б цьому поєднанню звуків.
Однодумець і далі мовчав. Він усе ще напружено на мене дивився. Я стривожено дивився на нього.
А тоді вигукнув:
— О! — бо мене раптом осяяло. — Я розумію, що ти робиш!
Я засміявся.
— І що я роблю? — запитав з усмішкою Однодумець.
— Тобі потрібно з’ясувати, чи кажу я правду. Я щойно сказав, що можу описати шлях до будь-якої Зали, яку раніше відвідував. Але ти ніяк не можеш визначити, чи правдива моя заява. Наприклад, якби я описав Шлях до Дев’яносто Шостої Північної Зали, ти не знав би, чи точні мої вказівки, бо ніколи там не бував. Тож ти поставив мені запитання з безглуздим словом — «Баттер-Сі». Ти вельми хитро обрав слово, яке звучить схоже на назву місця. Місця, де вивантажена батареями Тирса. Отже, якби я сказав, що пам’ятаю Баттер-Сі, а відтак описав шлях туди, ти здогадався б, що я брешу. Ти здогадався б, що я просто вихваляюся. Тож ти поставив контрольне запитання.
— Саме так, — підтвердив він. — Саме це я й роблю.
Ми обидва засміялися.
— Маєш ще якісь запитання до мене? — спитав я.
— Ні. Кінець, — він уже зібрався відвернутися, щоби ввести дані у свій блискучий пристрій, але щось у мені привернуло його увагу, й він спантеличено поглянув на мене.
— Що таке? — запитав я.
— Твої окуляри. Що з ними сталося?
— Мої окуляри?
— Так, — сказав він. — Вони мають дещо… дивний вигляд.
— Що ти маєш на увазі?
— Дужки щільно обмотані якимись смугами, — пояснив він. — А кінці звисають із боків.
— А! Розумію, — сказав я. — Так! Дужки моїх окулярів постійно відпадають. Спершу — ліва. А потім — права. Солоне Повітря роз’їдає пластик. Я експериментую з різними способами ремонту. На ліву дужку наніс смуги риб’ячої шкіри та рибний клей, а на праву намотав морські водорості. З ними успіху менше.