Ми побрели до Першого Вестибюля й піднялися Великими Сходами так, щоб до нас не дотягнулися Води. Посідали. Від вологи нам до тіл поприлипав одяг. Моє волосся, темне й кучеряве, було повне крапельок, наче Хмара. З кожним порухом я дощив.
Там нас знайшли птахи. Багато різних видів — сріблясті мартини, граки, чорні дрозди та горобці — зібралися на Статуях і Поруччях і зверталися до мене різними голосами.
— Невдовзі вона зникне, — сказав я їм. — Не хвилюйтеся.
— Що? — вражено перепитала Рафаель. — Я не розумію.
— Я розмовляв із птахами, — пояснив я. — Вони стривожені великою кількістю Води, що зібралася повсюди. Я кажу їм, що невдовзі вона зникне.
— А! — сказала вона. — А ви… А ви часто розмовляєте з птахами?
— Так, — відповів я. — Але не треба дивуватися. Ви самі розмовляли з птахами. У Шостій Північно-Західній Залі. Я вас чув.
Тут вона явно здивувалася ще більше й запитала:
— Що я казала?
— Ви казали їм паняти звідти. Ви писали мені послання, а вони заважали, летіли вам у лице й на ваші письмена, намагалися зрозуміти, що ви робите.
Вона ненадовго замислилася і спитала:
— То було послання, яке ви стерли?
— Так.
— Чому?
— Тому що Од… Тому що доктор Кеттерлі сказав мені, буцімто ви мій ворог і, прочитавши те, що ви написали, я збожеволію. Тож я стер послання. Проте мені водночас хотілося його прочитати, тож я не стер його повністю. Я поводився не дуже логічно.
— Він дуже ускладнив вам життя.
— Так. Мабуть.
Запала тиша.
— Ми обоє змокли до нитки й змерзли, — сказала Рафаель. — Може, підемо?
— Підемо куди? — запитав я.
— Додому, — відповіла Рафаель. — Ну, тобто можна піти до мене додому й висушитись. А тоді я відвезу додому вас.
— Я вдома, — сказав я.
Рафаель окинула поглядом похмурі сірі Води, що торкалися Стін, і Статуї, з яких падали краплі. Вона мовчала.
— Зазвичай тут набагато сухіше, — швидко запевнив я на випадок, якщо вона думає, нібито в моєму Домі негостинно й вогко.
Але вона думала про інше.
— Мушу дещо вам сказати, — промовила вона. — Не знаю, чи пам’ятаєте ви це, але у вас є мама й тато. І дві сестри. І друзі. — Уважно подивилася на мене. — Ви пам’ятаєте?
Я хитнув головою.
— Вони вас шукали, — продовжила вона. — Але не знали, де саме шукати. Хвилювалися за вас. Вони… — Вона знову відвела погляд, шукаючи підхожих слів для своєї думки. — Їм боліло, бо вони не знали, де ви, — закінчила вона.
Я замислився.
— Прикро, що мамі, татові, сестрам і друзям Метью Роуза Соренсена болить. Але я справді не розумію, як це стосується мене.
— Ви не вважаєте себе Метью Роузом Соренсеном?
— Ні, — відповів я.
— Але у вас його обличчя, — сказала вона.
— Так.
— І його руки.
— Так.
— А також його ноги та тіло.
— Усе це правда. Але у мене не його розум і не його спогади. Я не хочу сказати, буцімто його тут немає. Він тут, — я торкнувся своїх грудей. — Але, гадаю, він спить. Із ним усе гаразд. За нього не треба хвилюватися.
Вона кивнула. Вона не була такою впертою, як Однодумець: не сперечалася й не суперечила всьому, що я казав. Це мені сподобалося.
— Хто ви? — запитала вона. — Якщо не він.
— Я Любе Дитя Будинку, — відповів я.
— Будинку? Що таке будинок?
Яке дивне запитання! Я розкинув руки, показуючи на Перший Вестибюль, на Зали за межами Першого Вестибюля, на Все.
— Ось Будинок. Погляньте!
— А… Бачу.
Якусь мить ми помовчали.
А тоді Рафаель сказала:
— Мені треба дещо у вас запитати. Ви могли би прийти зі мною до батьків і сестер Метью Роуза Соренсена, щоб вони знову побачили його обличчя? Якби вони дізналися, що він живий, їм дуже полегшало б. Навіть якби вам довелося знову піти — тобто навіть якби вам довелося повернутися сюди, — їм стало б легше. Що думаєте?
— Я не можу так зараз, — сказав я.
— Гаразд.
— Я мушу зважати на потреби Чоловіка з Коробкою з-під Печива. І Складеної Дитини. І Людей Алькову. Подбати про них можу лише я. Вони в незнайомому середовищі й можуть відчувати бентегу. Я мушу повернути їх на призначені їм місця.
— Тут є й інші люди? — здивовано спитала Рафаель.
— Так.
— Скільки?
— Тринадцятеро. Ті, кого я щойно назвав, а також Прихована Людина. Але Прихована Людина мешкає в одній із Верхніх Зал і Потоп її не зачепив, тож пересувати її не було потреби.
— Тринадцятеро людей! — темні очі Рафаель округлилися від крайнього подиву. — Боже мій! Із ними все гаразд?