Йому відповів голос Рафаель: «Він зник через якісь обставини, які супроводжували цю спробу?»
«Так». Знову Лоуренс Арн-Сейлз.
«Із ним щось сталося під час цього… цього ритуалу, хай що там було? Чому? Де ці ритуали відбуваються?»
«Тобто чи не проводимо ми їх на краю прірви й чи не впав він просто з краю? Ні, нічого такого. До того ж це не конче мав бути ритуал. Сам я ніколи ними не послуговуюся».
«Але нащо йому було таке робити? — запитала Рафаель. — Нащо він проводив ритуал чи що воно було? Ніщо в його писаннях не вказує на те, що він вірив у ваші теорії. Ба навіть навпаки».
«О, віра! — саркастично проказав Арн-Сейлз. — Чому люди завжди думають, буцімто це питання віри? Зовсім ні. Люди можуть “вірити” в що хочуть. Насправді мені байдужісінько».
«Так, але якщо він не вірив, то чому спробував?»
«Тому що мав сяку-таку клепку в голові й визнавав, що я один із видатних умів двадцятого століття, а може, й найвидатніший. І хотів мене зрозуміти. Тож він спробував дістатись іншого світу, не тому, що вважав, ніби той існує: він гадав, що сама спроба допоможе йому дізнатися дещо про моє мислення. Про мене. А тепер ви зробите те саме».
«Я?» — вражено перепитала Рафаель.
«Так. Із тієї ж самої причини, що й Роуз Соренсен. Він хотів зрозуміти, як я мислю. Ви хочете зрозуміти, як мислить він. Скоригуйте своє сприйняття так, як я вам зараз скажу. Виконайте дії, які я вам назву, і тоді дізнаєтеся».
«Що дізнаюся, Лоуренсе?»
«Ви дізнаєтеся, що сталося з Метью Роузом Соренсеном».
«Усе аж так просто?»
«Певна річ. Аж так просто».
Рафаель потицяла у пристрій; голоси затихли.
— Я подумала, що це непогана ідея — зрозуміти, як ви мислили в той час, коли зникли, — промовила вона. — Арн-Сейлз пояснив, що робити, як повернутися до дораціонального способу мислення. Він сказав, що, зробивши це, я побачу безліч шляхів довкола себе, а він підкаже, який обрати. Я гадала, що він має на увазі шляхи в переносному розумінні. Коли виявилося, що ні, це справді вразило.
— Так, — сказав я. — Метью Роуз Соренсен після прибуття був уражений. Вражений і наляканий. А тоді він заснув, і народився я. Згодом я знайшов у своєму Щоденнику записи, що мене налякали. Я подумав, що, напевно, лишив їх, будучи божевільним. Але тепер я розумію, що їх залишив Метью Роуз Соренсен і що він описував інакший Світ.
— Так.
— І в Іншому Світі є багато різного. Тут такі слова, як «Манчестер» і «поліційний відділок», не мають значення. Тому що цього тут не існує. Такі слова, як «річка» й «гора», мають значення, але лише тому, що їх зображають Статуї. Гадаю, вони мають існувати у Старшому Світі. У цьому Світі Статуї зображають те, що існує в Старшому.
— Так, — погодилася Рафаель. — Тут можна побачити лише зображення річки чи гори, але в нашому світі — іншому світі — можна побачити справжню річку й справжню гору.
Це мене роздратувало.
— Не розумію, чому ви кажете, буцімто в цьому Світі можна побачити лише зображення, — дещо різкувато сказав я. — Слово «лише» вказує на відносну нижчість. Ви говорите так, ніби Статуя чомусь гірша за сам предмет. Я вважаю, що це зовсім не так. Я сказав би, що Статуя перевершує сам предмет, оскільки вона бездоганна, вічна й не підвладна розпаду.
— Перепрошую, — сказала Рафаель. — Я не хотіла принизити ваш світ.
Запала тиша.
— Який він, Інший Світ? — запитав я.
Рафаель ніби й не знала, як відповісти на це запитання.
— Там більше людей, — урешті сказала вона.
— Набагато більше? — перепитав я.
— Так.
— Сімдесят набереться? — запитав я, навмисне обираючи велике, доволі малоймовірне число.
— Так, — сказала вона. А тоді всміхнулася.
— Чому ви всміхаєтеся? — запитав я.
— Річ у тому, як ви дивитеся на мене й підіймаєте брову. У цьому погляді, недовірливому й вельми зарозумілому. Ви знаєте, на кого схожі, коли так дивитеся?
— Ні. А на кого?
— Ви схожі на Метью Роуза Соренсена. На ті його фото, які я бачила.
— Звідки ви знаєте, що людей більше, ніж сімдесят? — запитав я. — Рахували їх особисто?
— Ні, але я цілком певна, — відповіла вона. — Цей світ, інший світ, не завжди приємний. У ньому багато смутку. — Трохи помовчала й повторила: — Багато смутку. Не так, як тут. — Вона зітхнула. — Будь ласка, зрозумійте. Повернутися зі мною чи ні, вирішувати вам. Кеттерлі вас обдурив. Він утримував вас тут брехнею й обманом. Я не хочу вас дурити. Ви маєте йти лише за бажання.