— Хлопець із якогось міста в Мідлендзі, де Рафаель починала свою кар’єру. У нього все було догори дриґом, вічно якісь проблеми, рано чи пізно таким людям доводиться близько знайомитися з нами.
— Недобре.
— Так, недобре. Так от, якось його щось роздраконило, й він заліз у соборну вежу. Вибрався на якусь галерею й почав голосно лаяти людей у соборі. Він завжди тягав із собою кілька тюків старих брудних газет, тож почав їх підпалювати й кидати в людей.
— Який жах.
— Отож. Страшне, га? Коли ми, тобто поліція, туди дісталися, був вечір: довкола напівтемно, тільки підпалені аркуші газет літають, а люди сновигають повсюди з вогнегасниками й відрами піску. Рафаель і ще один хлопець спробували дістатися до Пінні Віллера, та коли вони піднімалися сходами — а там було дуже тісно, мало простору, — Пінні скинув ще купу підпалених газет, і частина з них обліпила обличчя напарнику Рафаель. Тож йому довелося відступити.
— Але Рафаель не відступила, — дуже впевнено кажу я.
— Ні, не відступила. За правилами ж, мабуть, мусила, але не відступила. Коли вона дісталася галереї, в неї палало волосся. Але ж це Рафаель, самі розумієте. Сумніваюся, що вона це взагалі помітила. Людям унизу довелося кричати їй, щоб вона загасила вогонь. Вона сіла поряд із Пінні Віллером і вмовила його не жбурляти підпалені газети, а потім — спуститися. Доволі сміливо, еге ж?
— Сміливіше, ніж ви думаєте. Вона не любить висоти.
— Не любить?
— Їй на висоті недобре.
— Таке її не зупиняє, — каже він.
— Ні.
— Дякувати Богові, що їй з вами все було простіше. Ну, тобто не довелося йти крізь вогонь абощо. Вона просто побувала на морі. Принаймні я таке чув — буцімто вона знайшла вас біля моря.
— Так. Я був поряд із морем.
— Багато зниклих людей знаходять десь біля моря, — задумливо каже він. — Гадаю, в ньому і справа. Воно заспокоює.
— Мене вже точно заспокоювало, — кажу я.
Він бадьоро всміхається мені й каже:
— Чудово.
Метью Роуз Соренсен знайшовся
ЗАПИС ВІД 27 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ
Мати, батько, сестри та друзі Метью Роуза Соренсена питають мене, де я був.
Я кажу їм те саме, що й Джеймі Ескіллу: що перебував у будинку з багатьма кімнатами; будинком прокочується море, й іноді воно накривало мене, та я завжди рятувався.
Мати, батько, сестри та друзі Метью Роуза Соренсена кажуть одне одному, що це — опис нервового зриву зсередини; це пояснення здається їм раціональним, можливо, навіть заспокійливим. Вони повернули собі Метью Роуза Соренсена — чи принаймні так думають. Чоловік із його обличчям, голосом, жестами ходить світом, і цього їм достатньо.
Я більше не схожий на Піранезі. У моєму волоссі немає коралових намистин чи риб’ячих кісток. Моє волосся чисте, підстрижене й укладене. Я гладенько поголений. Ношу одяг, принесений зі сховища, куди його відправили сестри Метью Роуза Соренсена. Роуз Соренсен мав багато одягу, напрочуд доглянутого. У нього понад десяток костюмів (це дивно, позаяк доходи в нього були невеликі). Любов до одягу також була властива Піранезі. Той часто писав про одяг доктора Кеттерлі у щоденнику й скаржився на контраст зі своїм лахміттям. Гадаю, цим я відрізняюся від них обох — від Метью Роуза Соренсена й Піранезі: розумію, що мене одяг не надто цікавить.
Мені привезли зі сховища й багато чого іншого, найважливіше ж — пропалі щоденники Метью Роуза Соренсена. Вони охоплюють період із червня 2000 року (коли він був студентом) до грудня 2011 року. Що ж до решти його майна, то я збираюся позбутися більшої його частини. Для Піранезі нестерпно володіти такою силою речей. Він постійно повторює: «Мені це не потрібно!»
Піранезі завжди зі мною, проте від Роуза Соренсена в мене є лише натяки й тіні. Я складаю його докупи з предметів, які він лишив по собі, з того, що кажуть про нього інші люди, та ще, звісно, з його щоденників. Без отих щоденників я був би геть безпорадний.
Я пам’ятаю, як влаштований цей світ, — більш-менш. Пам’ятаю, що таке Манчестер, хто такі поліціянти, як користуватися смартфоном. Можу користатися грішми, хоча цей процес досі видається мені дивним і штучним. Піранезі має сильну антипатію до грошей. Піранезі хоче сказати: «Але ж мені потрібне те, що є у вас, то чому б вам не віддати це мені? А потім, коли в мене буде щось, потрібне вам, я просто віддам його вам. Така система простіша й набагато краща!».
Але я не Піранезі (чи принаймні не лише він) і усвідомлюю, що це, певно, сприймуть не надто добре.
Я вирішив написати книжку про Лоуренса Арна-Сейлза. Це хотів зробити Метью Роуз Соренсен, і це хочу зробити я. Зрештою, хто знає роботу Арна-Сейлза краще за мене?