У цьому світі мільярди людей, але Рафаель я знаю найкраще й люблю найбільше. Тепер я набагато краще — краще, ніж міг би зрозуміти Піранезі, — розумію, яку велику справу вона зробила, прийшовши мене шукати, розумію її відвагу.
Я знаю, що вона часто вертається до лабіринту. Іноді ми йдемо разом, іноді вона йде сама. Її сильно приваблюють тиша й самотність. Серед них вона сподівається знайти те, чого потребує.
Це мене бентежить.
— Не зникай, — строго кажу я їй. — Не зникай.
Рафаель робить тужливо-веселе обличчя.
— Я не зникну, — обіцяє вона.
— Ми не можемо вічно рятувати одне одного, — кажу я. — Це просто смішно.
Вона всміхається. В цій усмішці відчувається трохи смутку. Проте вона досі користується тими парфумами (найперше, що я про неї дізнався), і вони досі навівають мені думку про Сонячне Світло й Щастя.
У моїй голові всі припливи
ЗАПИС ВІД ЗО ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ
У моїй голові всі припливи, їхня пора, їхній початок і кінець. У моїй голові всі зали, їхня нескінченна вервечка, заплутані шляхи. Коли цей світ стає для мене нестерпним, коли мені набридають гамір, бруд і люди, я заплющую очі й називаю самому собі певний вестибюль, а тоді залу. Уявляю, ніби йду з вестибюля до зали. Точно зауважую двері, крізь які маю пройти, повороти праворуч і ліворуч, які треба зробити, статуї на стінах, які маю проминути.
Учора мені наснилося, ніби я стою в п’ятій північній залі навпроти статуї горили. Горила зійшла з постаменту й пішла до мене — поволі, спираючись руками на підлогу. У місячному сяйві вона здавалася сіро-білою. Я обвив руками її величезну шию та сказав, що дуже радий повернутися додому.
Прокинувшись, я подумав: «Я не вдома. Я тут».
Почало сніжити
ЗАПИС ВІД 1 ГРУДНЯ 2018 РОКУ
Сьогодні по обіді я пройшов містом, прямуючи до кав’ярні, де мав зустрітися з Рафаель. Надворі було близько пів на третю; день минав майже без світла.
Почало сніжити. Низькі хмари висіли над містом сірою стелею; сніг приглушив шум автівок так, що той став майже ритмічним — невпинним шиканням, схожим на звук прибою, що нескінченно б’ється об мармурові стіни.
Я заплющив очі. Відчув спокій.
Парк. Я зайшов до нього й покрокував алеєю повз високі старезні дерева й широкі тьмяні прогалини, порослі травою. Блідий сніг сіявся крізь голі зимові гілки. Між деревами іскрилося світло автівок на далекій дорозі: червоне, жовте, біле. Було дуже тихо. Хоча сутінки ще не прийшли, злегка світилися вуличні ліхтарі.
Стежкою ходили люди. Повз мене пройшов старий чоловік. Він здавався сумним і втомленим. Полопані вени на щоках, їжакувата сива борода. Коли він примружився на сніг, що падав, я усвідомив, що знаю цього чоловіка. Його зображено на північній стіні сорок восьмої західної зали. Там він у образі короля, що в одній руці тримає маленьку модель обнесеного стінами міста, а другу підніс у благословенні. Мені захотілося ухопити його й вигукнути: «В іншому світі ви король, шляхетний і добрий! Я бачив!». Але я надто довго вагався, і він зник у натовпі.
Мене проминула жінка з двома дітьми. Одне з дітей тримало в руках дерев’яну блокфлейту. Їх я також знав. Їх зображено у двадцять сьомій південній залі: статуя двох дітей, що сміються; одне з них тримає флейту.
Я вийшов із парку. Довкола мене виросли міські вулиці. Я побачив готель і його подвір’я з металевими столиками й стільцями для посиденьок за кращої погоди. Сьогодні вони стояли засипані снігом і забуті. Через подвір’я простяглася дротяна сітка. З неї звисали паперові ліхтарики — яскраво-помаранчеві кулі, що літали та тремтіли на сніжному вітерці; сірі, як море, хмари, мчали небом, а на їхньому тлі дрижали помаранчеві ліхтарики.
Краса Будинку безмірна; Добрість його нескінченна[51].
Про авторку
Сюзанна Кларк — авторка роману «Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл» та збірки «Леді з Ґрейс-Адью та інші історії». Мешкає в Дербіширі.
Примітки
Це все є у Платона, все у Платона; леле, чому лише їх навчають у тих школах?!
2005 року, завершивши промотур, присвячений виходу «Джонатана Стрейнджа і м-ра Норрелла», Сюзанна Кларк злягла з хворобою, якої так і не вдалося достеменно визначити (діагностували то хворобу Лайма, то вірус Епштейна-Барр, то синдром хронічної втоми). Симптомами були виснаження, мігрені, туманність свідомості, світлочутливість, нудота; наслідками — депресія, соціальна тривожність і агорафобія.
51
С. 221.