Не все у Вітрі було погано. Іноді він віяв крізь маленькі порожнини й щілини у Статуях, від чого вони дивовижно співали та свистіли; я ще ніколи не чув, щоб Статуї мали голоси, і сміявся в щирому захваті.
Одного разу я встав рано й пішов до Сорок Третього Вестибюля. Зали, які я подолав, були сірі та тьмяні, в їхніх Вікнах було видно зовсім трохи Світла — швидше натяк на Світло, ніж власне Світло.
Я мав намір позбирати морських водоростей, як на харч, так і на багаття. Зазвичай я мушу чекати із сушінням водоростей до Весни, Літа й Осені. Взимку занадто холодно й вогко. Однак мені спало на думку, що якщо водорості вдасться повісити (можливо, у Дверях), то Вітер хутко їх висушить. Єдиною проблемою буде закріпити водорості так, щоб їх не здуло. Я вигадав три способи це зробити, і мені не терпілося випробувати їх усі, щоб побачити, який виявиться найефективнішим.
Поки я перетинав Одинадцяту Західну Залу, Вітер штовхав мене з Плити на Плиту, неначе фігуру на шахівниці. (У мене вийшла низка вельми оригінальних ходів!)
Я спустився зі Сходів у Сорок Третьому Вестибюлі й увійшов до Нижньої Зали, що лежить просто під Тридцять Сьомою Південно-Західною Залою. Одним із наслідків дії Вітру було те, що Припливи стали значно вищими й потужнішими, ніж зазвичай; Відпливи також відповідно збільшилися. Тоді саме тривав Відплив, і Море відступило так далеко, що в Залі повністю зникла Вода (а такого не буває майже ніколи). Вона була всіяна залишками Припливу: водоростями, які майоріли на Вітрі, неначе маленькі знамена, й камінцями, морськими зірками й мушлями, які торохтіли по Кам’яному Хіднику, гнані Вітром.
Година була рання, відразу після Світанку. Я бачив, як блідо-золоте Небо відображається в деяких Вікнах на Подвір’ї. Попереду мене у Вході, який вів до наступної Зали, виднілися сірі неспокійні Води. Бурхливість Води контрастувала зі строгими обрисами Входу.
Я нагнувся й заходився збирати холодні мокрі водорості. Навіть цю просту справу ускладнював Вітер, оскільки значну частину сил мені доводилося витрачати на те, щоб залишатися на місці. Також Вітер підхоплював окремі водорості; вони били мене по руках, від чого ті захололи й почали боліти.
За якийсь час я випрямився, щоб дати полегкість спині. Знову підвів погляд до Входу, що вів до наступної Зали.
Я побачив видіння! У тьмяному Повітрі над сірими Хвилями завис сяйливий білий хрест. Він палахкотів білизною, сяяв набагато яскравіше за Стіну Статуй позаду себе. Це було прекрасно, та я не розумів, що переді мною. А за мить надійшло щось на кшталт осяяння: це аж ніяк не хрест, а щось величезне й біле, і воно стрімко лине до мене з Вітром.
Що це може бути? Напевно, птах, але якщо я розгледів його з такої відстані, то він значно більший за тих, до яких я звик. Він летів далі, просто на мене. У відповідь на його розправлені крила я розкинув руки, неначе збираючись його обняти. Я заговорив уголос. Здається, хотів сказати: «Прошу сюди! Прошу сюди!», — але Вітер забрав у мене подих, і вийшло лише: «Сюди! Сюди!».
Птах проплив високими Хвилями, жодного разу не змахнувши крилами. Він надзвичайно спритно й легко схилився трохи вбік, аби пролетіти крізь Вхід, який розділяв нас. Розмах його крил був ширший навіть за Двері. Я знав, хто це! Альбатрос!
І все ж він продовжував летіти просто до мене, і мені блиснула надзвичайно дивна думка: а може, нам з альбатросом призначено долею злитись і ми разом станемо істотою геть іншого штибу — Янголом? Ця думка одночасно викликала захват і страх, але я все одно стояв на місці з розкинутими руками, імітуючи політ альбатроса. (Я уявив, як здивується Однодумець, коли я влечу до Другої Південно-Західної Зали на Янгольських Крилах, несучи йому послання Миру й Радості!) Моє серце стрімко забилося.
Щойно він досяг мене — щойно я подумав, ніби ми зіткнемося, наче Планети, та станемо єдиним цілим, — я видав якийсь засапаний крик: «А-а-а-а-а-ах!». Тієї ж миті відчув, як мене полишає якесь напруження, що накопичувалось у мені, але про яке я досі не знав. Наді мною пролетіли величезні білі крила. Я відчув рух і запах Повітря, яке принесли із собою ті крила, різкий, солоний, дикий запах Далеких Припливів і Вітрів, що нескінченно блукали Залами, яких я ніколи не побачу.
В останню мить альбатрос промайнув над моїм лівим плечем. Я впав на Хідник. Птах несамовито, панічно замахав крилами, викинув уперед тонкі рожеві ноги й повалився з Повітря якоюсь купою на Хідник. У Повітрі він був дивовижною істотою — Небесною Істотою, — зате на Кам’яному Хіднику був смертним і підвладним такому ж сорому та незграбності, як інші смертні[8].
8
С. 30.