— От бачиш! — вигукнула Геля і зневажливо глянула на Іва.
— Не вірю, — здвигнув плечима Іво.
— Це факт! — обурився Вацусь. Він говорив дуже схвильовано, наче сам був тією акулою або принаймні англійкою.— Там, кажу вам, такий переполох, люди бояться купатися!
— А що з англійкою?
— Вона нібито встигла втекти, бо чоловік здалеку побачив хижака і подав жінці руку, але все одно відкусив їй стопу.
— Чоловік?
— Не чоловік, а хижак — акула!
— Точнісінько, як у фільмі, — недовірливо мовив Іво. — Було про це в газеті?
— Як могло бути, коли це сталося сьогодні перед обідом?
— То мають сказати по радіо, в останніх новинах.
— Авжеж! Тільки вони навмисне не скажуть — бояться, щоб закордонні курортники не повтікали.— Вацусь сів на стілець і окинув усіх поглядом, силкуючись побачити, яке враження він справив на нас.
На мене, мушу визнати, величезне. Я вже перестав, було, вірити в акул, а тут така звістка! Я хотів обняти Вацуся, та поки наважився, він глузливо осміхнувся і запитав:
— Ну, як там ваш труп?
Йшлося, звісно, про мамута.
— Держиться,— згорда відповів я.— А ваш катафалк, якого нам довелося тягти на буксирі? — докинув зневажливо.
— Нічого й казати, в Тітограді сиділи два дні, поки поставили його на колеса. Купу грошей витратили. Старий сказав, що після цього сезону купить нового «фольксвагена», а «опеля» продасть у Варшаві. Я волів би «мерседеса», то хоч машина!
— Може, «фіата»? — засміялась Геля.
— Волів би «мерседеса-200». Капітальна машина! Старий твердить, що йому бракує двох тисяч доларів. Хай трохи покрутиться. Ти де мешкаєш? — запитав Вацусь ні сіло ні впало.
Я трохи загаявся з відповіддю. Сказати «під зірками» — ще подумає, що в мене кепсько з головою. Я й сам до пуття не знав, де, власне, мешкаю. На щастя, Геля знала те лучче за мене. Надувши злегенька губи, вона примружила котячі очі й випалила:
— Не знаєш? На острові Свети Стефан!
Геля одразу розкусила Вацуся і так йому тим островом допекла, що в нього писок витягнувся.
— За дев’ять кусків щоденно...— прошепотів Вацусь.
— А ти як думав? Кімната, ванна, вид на море, кондиційоване повітря, телевізор. Шик, людино добра!
Вацусь закліпав злими очима.
— А ти що,— мовив він до Гелі, — його сестра?
— Далека родичка. А це Іво, син віце-міністра з Белграда. Наші кімнати поряд. Щодня катаємося на водних лижах і взагалі...— пирхнула йому просто в обличчя.
От же й дівчина, ця Геля! Я б зроду не вигадав, що батько Іва — віце-міністр або що в наших кімнатах кондиційоване повітря. Вона сказала це якось так мимохідь, що Вацусь геть остовпів і всьому повірив. Де й ділася його зухвалість.
— Це навіть добре складається, — озвався він вельми чемно,— завтра я до вас приїду...
— На жаль,— урвала Геля, — завтра ми вирушаємо яхтою до Бара і Котора.
— Може, знайдеться місце й для мене?
— Ми б охоче... але ти повинен попросити дядька Леона.
— Того з рудою бородою?
— Так.
Я думав, що вибухну сміхом, проте, на щастя, не вибухнув, бо на горизонті саме показався дядечко Леон. На тлі старожитних мурів він видавався справді імпозантний. На ньому були полотняні шорти до колін, матроська сорочка в голубі смуги і нерозлучний капелюх. Словом, голландський плантатор з Яви або з Цейлону. Та ще й міна великого штукаря. Йшов, ступаючи сягнистими кроками, і наспівував арію з опери «Кармен».
— Все зроблено! — гукнув здалеку.
— Вибачте, що саме зроблено? — запитав я.
— Був у міліції.
— Знайшлися гроші?
— Ні, але нарешті я зштовхнув це діло.
Невиправний жартівник! Одне скаже — кине людину в гарячку, а друге — приведе до притомності. Прошу — йому байдужки, що немає грошей, він захоплений, що «зштовхнув» діло! Та ще й питає:
— Може, ви, мої любі, з’їли б ще по одній порції морозива?
Так поводитись може тільки володар прекрасної яхти, про яку необачно згадала Геля. Не мала баба клопоту! Що тепер буде, коли Вацусь...
А Вацусь, мовби відчувши мої побоювання, вдає невинного хлопчика і, всміхаючись, питає дядечка:
— Кажуть, ви завтра вирушаєте яхтою...
— Я? — здивувався дядечко.— Яхтою?
Був би космічний провал, якби не Геля.
— Ми хотіли запросити цього хлопця на прогулянку яхтою до Которської бухти, — пояснила вона і оком не моргнувши, ще й осміхнулася по-змовницькому, навіть пустотливо.
— І коли б ви були такі люб’язні...— затинаючись, вів далі Вацусь.
— А... звісно, звісно...— підхопив дядечко, хоч ні сном ні духом не знав, про що йдеться.
— В такому разі я прийду...
— Прошу, дуже прошу,— душевно мовив дядечко.— Можеш навіть запросити батьків.
— І сестру теж?
— Оту панночку з фіть-фіть на голові? Авжеж, мій любий.
— Вельми вдячний вам. Лечу до готелю сказати батькам. Вони, безперечно, зрадіють.
— Хвилинку, — спинив його дядечко. — Ти, парубче, знаєш, як мене звати?
— Ні, але вас, либонь, скрізь знають. Бо тільки у вас такий автомобіль.
— Не зашкодить, якщо знатимеш. Мене звати Пірамідополопіринович. Запам’ятай: Пі-ра-мі-до-по-ло-пі-ри-но-вич. Привіт батькам!
Почувши таке прізвище, Вацусь шаркнув ногою і щез, немов розчинився. Ми почекали хвилину, а тоді зареготалися на чотири голоси.
— Що це за витівки? — спитав дядечко.
— Я його не знаю,— відповіла Геля,— але мені здається, що він страшенний фертик. Хвастає і хвастає без угаву. Хотілося якось утерти йому носа.
— Нашого «мерседеса» називає трупом,— докинув я.— І взагалі йому все перевернулося в голові. Тільки чи ми не переборщили? Нащо було запрошувати батьків?
Дядечко насупив брови.
— А хто запрошував?
— Як це — хто? Ви самі, дядечку. Батьків і Каріну.
— А й правда!
Відомо, дядечко — чоловік супергостинний, з розмахом, отож навіть у жартах трохи перебрав.
— Що буде, — запитав я, — коли завтра вони приїдуть до нас?
— Не до нас, а на Свети Стефан, — спростувала Геля.
— Ні, мої любі,— засміявся дядечко,— гадаю, що батько цього хлопця не такий наївний і не повірить в існування якогось Пірамідополопіриновича.
7
За рахунок пана Пірамідополопіриновича ми з’їли ще по одній порції горіхового морозива, вислухали під шелест пальм ще одну арію «пім-па-рам-па-пім-па-рам», помилувалися заходом сонця і грою ніжних барв на морі. Мали вже вирушити до готелю, одначе склалося так, що не вирушили, бо зненацька до нашого столика підійшов елегантний літній добродій. А потім було акурат, як у кіно, навіть цікавіше — адже це насправді.
Літній добродій — дуже пристойний, вишуканий — говорив по-італійському. Мав щастя, що натрапив на нашого дядечка, бо дядечко відказав йому такою чистою італійською мовою, мовби народився в славнозвісній Пізі й усе життя нічого не робив, тільки їв спагетті та грав на гітарі. Мав надзвичайний хист до мов. Опинись він навіть на Вогненній Землі і то, певно, домовився б з тубільцями. Тепер вони розмовляли зовсім вільно. Вся біда в тому, що я не тямив ні слова.
Постараюсь, одначе, відтворити все, як воно було. Отож підходить той дженджуристий добродій, і видно, що за пазухою у нього якась несподіванка. Але він дуже гречний, тож заводить спершу мову про погоду. Оповідає, що він взагалі зачарований Чорногорською Рів’єрою і захоплений тим, що немає дощу, хоч, правда, трохи опадів пригодилося б для плантацій помідорів та для виноградників. Проте найдужче його зачарував дядечко, особливо своєю достопам’ятною бородою та монументальною статурою.