Якусь мить дядечко вдає, ніби він здивований, а далі й собі захоплюється ввічливістю італійця і твердить, що не знає більш галантного народу. Додає ще кілька слів про область підвищеного тиску, центр якої міститься над Азорськими островами — саме завдяки їй можна милуватися безхмарним небом і казковим заходом сонця.
Коли вони обмінялися метеорологічною гречністю, елегантний добродій зняв до неба руки і вигукнув:
— Ви, пане, мені просто з неба впали!
І враз вибухла бомба, найбільша сенсація в Чорногорській Рів’єрі.
— Дозвольте представитися: я — Антоніо Бевіаква, кінорежисер. Ми знімаємо тут фільм.
— Це чудово! — гукнув дядечко.— Я вельми радий, що вам випала така прекрасна погода.
— Я довго стежив за вами, пане... — мовив чарівний режисер.— Шукаю когось саме такого, як ви. Така людина потрібна мені для невеличкого епізоду, і ніхто в світі не підходить більше, ніж ви. Вас не треба навіть гримувати.
— Отакої! — скрикнув дядечко. — Красненько дякую вам, пане, але я не актор, а математик.
— Ви не можете нам відмовити. Повторюю: коротенький епізод, зйомки триватимуть щонайбільше два-три дні. Це фільм про навалу нормандських племен на Сіцілію, а ви з виду справжнісінький вікінг.
Дядечко вдав старого вікінга, що нападає на Сіцілію.
— Добродію! — вигукнув він.— Я ніколи не був вікінгом.
Режисер розвів руки жестом, повним визнання.
— Навпаки, ви показуєте так, мовби народилися в дикому фіорді Норвегії і все своє життя не ховали меча в піхви.
— Опріч того, я ще ніколи не стояв перед кінокамерою...
— Дурниці, нам не доведеться робити навіть пробних зйомок! Можемо зараз же крутити.
Я ждав, коли він вийме з-за пазухи кишенькову кінокамеру і зніме нашого вікінга на тлі заходу сонця, а втім ні — спершу годилося підписати контракт. Режисер згадав щось про те, назвав і суму. На жаль, я не зрозумів, скільки то грошей і якою валютою — в динарах, доларах чи в лірах.
У всякому разі, це добре, бо ж дядечко, певне, витратив останні гроші на морозиво. А весь наш харч — тільки рибина, яку подарував Іво.
Виходило, що то режисер упав нам з неба, а не дядечко режисерові. Отже, ми врятовані.
Світ одразу став веселіший, тепер — ого-го! — можна думати й про дальші мандри. І взагалі всі луснуть од заздрощів, що серед нас є справжня кінозірка. Куди там Лоллобріджіда, Елізабет Тейлор, Софі Лорен, — усі вони разом узяті бліднуть перед нашим дядечком, а надто перед його нормандським поглядом і голосом морського вовка, який виріс між диких скель норвезьких фіордів і відважно нападав на зніжених сіцілійців.
Словом, успіх на срібному екрані. Признаюся, мені навіть жаль стало, бо що буде, коли дядечка запросять до Голлівуда? Хто годуватиме у Варшаві канарків і придумуватиме нові електронно-лічильні машини?
Тим часом дядечко став уже запанібрата з режисером, і вони так приязно балакали, мовби походили з одного й того ж італійського міста. Без упину один одному сердечно всміхалися та потискували руки. Я чекав, коли вони разом затанцюють тарантелу чи куявяка або ж вип’ють за здоров’я партизанів.
В такий ото спосіб дядечка завербовано зніматись у фільмі «В тіні димучої Етни».
8
— Ну й вліз же я! — мовив старий вікінг, коли ми сіли в готелі вечеряти. Їли смачну рибу та виноград, який ми купили по дорозі в чорногорського селянина. Фантастична вечеря і фантастичний вечір! Мені ввижалося, буцімто я справді небіж вікінга, тобто малий вікінг, і ми разом з ним трапезуємо після звитяжної битви.
— Ну й вліз же я! — повторив дядечко, смачно облизуючи пальці. — Старий осел та й годі! Подумай, що скажуть мої колеги з інституту, коли побачать мене на екрані в ролі кривавого вікінга.
— Будуть захоплені.
— Ти, любий, не знаєш їх. То злі насмішники, подумають, ніби я прагну слави. І взагалі — нащо це мені?
— Та ж усі мої подруги мріють про те, щоб зніматись у кіно, а ви журитесь.
— По-перше, я не твоя подруга; а по-друге — не люблю строїти з себе дурня. А втім — хай собі кажуть, що хочуть! Можу ж я бути оригінальним. Це навіть забавно — бути собою, а вдавати когось іншого.
— Я певен — ви, дядечку, гратимете, як Барт Ланкастер у фільмі «Кармазиновий пірат». А то ще й лучче! От тільки чи знаєте ви мову норманів?
— Ні, але у фільмі нормани розмовляють по-італійському.
— Авжеж, у кіно завжди так. Римляни розмовляють по-англійському, єгиптяни — по-французькому, а я бачив навіть такий фільм, де американський мул у Бірмі розмовляв по-польському. А ви, дядечку, вже підписали контракт?
— Ні, любий, це ж епізодична роль, тому я домовився з тим ловцем наївних, що одержу...— він урвав і раптом зареготався.
— От здорово! Зроду не думав, що зароблятиму в такий спосіб.
— Цікаво все-таки, скільки? — запитав я байдуже, так, ніби мене це не обходить.
— Ого! Не думай, що я дешево продам свою шкуру.
— Сто доларів?
— Дзуськи! — обурився дядечко.— Гадаєш, я за сто доларів гратиму варвара?
— Більше?
— Двісті! — засміявся дядечко.— І це, бігме, ще мало. Просто скандал — людина з моїм дипломом за двісті доларів!
— Та це ж купа грошей! — вигукнув я.— Ми врятовані? Можемо спокійнісінько мандрувати по Югославії.
— Гм! — скривився дядечко.— Я мусив пристати, бо той режисер такий архілюб’язний, що не годилося відмовляти йому.— Дядечко з огидою плюнув.— Хай уже двісті, але благаю тебе: не кажи про це нікому дома.
— Взагалі нікому... Не бійтеся, дядечку, це — наша таємниця.
Тут мені пригадався Вацусь. Отак ні сіло ні впало став перед очима разом з Каріною, лисуватим татусем і гладкою мамусею. Вся сімейка в повному складі. От я й поспитав дядечка:
— А що буде з тими фіть-фіть?
— Про кого ти?
— Про тих, що пан Пірамідополопіринович запросив на прогулянку яхтою.
Дядечко схопився за голову.
— Ай-яй! Ну й наварили ми каші! Ще того бракує, аби ті фіть-фіть звалилися мені на голову. — І раптом махнув рукою.— Чорт з ними! Не журімося про те, що буде завтра. Такий гарний вечір, що просто гріх журитися.
А вечір і справді був гарний. Зійшов місяць, здоровий, як м’яч, ясно-зелений і таємничий. І гори потопали в його сяйві, неначе місячні. І море котило свої хвилі — теж ясно-зелені. Було тепло, пахло морем і лавандою. А серед гілля олив цвірчали коники. І весь схил гори начебто співав і плив разом з морем.
9
Ранок був теж гарний, і був би ще кращий, якби не приїхали Пельпінські. Приперла їх лиха година! Мали ж нас шукати в готелі на острові Свети Стефан, а появилися, як злі духи, в оливковому гаю. Побачивши Вацуся, я хотів був провалитися крізь землю, але поки вибирав підходяще місце, той вибрик природи гукнув:
— Ну й піддурили ж ви нас!
А Каріна додала:
— Я ж казала, що то грубі жарти.
Пан Пельпінський тим часом заклопотано гладив лисину і шукав відповідних слів. На жаль, не знайшов, отож дядечко похопився перший.
— Така невдача! — мовив з гумором.— За одну ніч ми геть збанкрутували. Нам вельми прикро, що підвели вас.
Тато Пельпінський здобувся врешті на слово й заволав:
— Ви, пане, пошили нас у дурні! Ми стали просто посміховиськом. Питали про вас на острові Свети Стефан, а там ніхто не знає ніякого Помідоровича.
— Перепрошую,— відказав дядечко, пустотливо всміхаючись,— мене звати Пірамідополопіринович. Хіба я винен, що маю таке чудернацьке прізвище?
— Це скидається на глузи! Я не дозволю, щоб ви робили з мене бовдура! — сердився пан Пельпінський.— Я поважна людина і не дозволю...
— Облиш, тату! — вигукнув Вацусь.— Невже ти не розумієш жартів?