Виявилося, що тільки Вацусь мав почуття гумору.
— Добрий мені жарт! — обурився батько. — Ми спалили марно п’ять літрів бензину, виставили себе на сміх, а ти кажеш про жарти.
— Ти перебільшуєш, Тадеуше, — втрутилася пані Пельпінська.
Здавалося, ще мить — і вони посваряться, але, на щастя, дядечко змилосердився і примирливо сказав:
— Вибачте, панове, це таки справді моя вина. Вчора якось так вийшло, що ми трохи переборщили. Ми не мешкаємо на острові Свети Стефан, у нас немає яхти, ба признаюсь — і з тими зміями я теж перегнув. І звати мене не Помідорович і не Пірамідополопіринович. Ми тільки хотіли трошки збити пиху оцьому симпатичному парубійкові.— Тут дядечко батьківським жестом показав на Вацуся.— Бо він не грішить скромністю... І мені вельми прикро, що з цього виникла така халепа.— Він широко розвів руками, усміхнувся наймилішим із своїх усміхів і повторив: — Прошу вибачити мені, ми так приємно познайомилися, то ж не годиться...
Одразу зрозуміли, що не годиться, і замовкли. Хто ж би, зрештою, не вибачив моєму любому дядечкові! Отак усе кінчилося благополучно.
10
Треба визнати, що в епізоді фільму «В тіні димучої Етни» дядечко Леон перевершив сам себе.
Після скромного сніданку ми поїхали туди, де італо-югославська кінобригада створювала той незабутній шедевр кіномистецтва.
Цього не можна описати, а проте я спробую, бо все доправди було геть як у кіно. Передусім — декорації. На високих скелях, над урвистим берегом моря звели руїни римського храму, а під руїнами — ціле містечко, навіть костьол, але не весь — тільки фасад, бо ззаду костьола не знімали, та зрештою він однаково мав згоріти, підпалений варварами, тож навіщо було споруджувати його весь?
По вулицях тинялися самі сіцілійці. Хоча вони походили з якогось там віку і крутилися серед старожитніх мурів, а проте курили сигарети, жерли морозиво і настроювали транзистори на всякі твісти, босанови і свінги. А тим часом нижче, в затоці, на старожитних човнах дикі войовники рихтувалися до нападу на місто.
Жах брав на них дивитися. Руді, бородаті, волосся спадає на плечі, погляд безстидний, усі кровожерні й непогамовні. На них були шкіряні ковпаки (щоправда, зроблені з пластику), сталеві наплічники — теж із якоїсь пластмаси, а в руках виблискували дерев’яні мечі, помальовані срібною фарбою. Аж волосся на голові ставало сторч!
Режисер мав слушність: дядечка не треба було гримувати, він з молоком матері ввібрав кровожерність і вигляд вікінга. Бороду мав свою. Йому дали тільки перуку — руду, аж червону, як палаючий смолоскип. За хвилину він мусив убивати безневинних сіцілійців, лупцювати, палити і — подумати! — все це тільки заради того, аби ми могли бродити узбережжям Адріатики. Вбрали його в шкуру дикого звіра, на голову натягли шолом, у руку всунули короткий меч — і нарешті вже можна знімати фільм...
Помічник режисера у рупор дав наказ, аби вояки сідали в човни. Зчинився страшенний шарварок, ніхто не знав, до якого човна лізти. А тоді почали знімати. На знак помічника режисера веслярі вдарили веслами по воді, і здоровецька валка човнів підійшла до берега.
Навколо завирувало, всі галасували, а оператор хоч би що,— крутить собі й крутить.
Найпрекраснішим з усіх був дядечко Леон. Він перший вискочив з човна, незважаючи на «глибочінь», яка розкривалася перед ним. Шубовснув у воду аж по пахи, але що то для варвара, котрий ще здалеку чує запах крові та вина!
Отож він пирхнув раз, другий, руками розгорнув хвилю і перший видерся на скелю. Зловісно закричавши, підняв меч, був уже готовий сіяти навколо себе жах і руйнацію,— аж тут оператор перестав знімати.
Скінчилася ця сцена. Ба сказали навіть, що все було марно, бо в розпалі бою один вояк не зауважив, як йому зсунулася перука, і, замість левової гриви, на плівку зняли наймоднішу зачіску з косим проділом.
І ось настала найважливіша мить. Мали знімати окремий епізод, у якому грав тільки дядечко. Спочатку режисер італійською мовою пояснив становище. А воно було таке. Дядечко, вбиваючи і грабуючи, забігає в глухий завулок містечка. Раптом з одного дому вискакує жінка. Очі дядечкові наливаються кров’ю, і він кидається на жінку...
— Ви, пане, добре зрозуміли становище і пройнялися його настроєм? — запитав режисер. — Отже, починаймо! Вибігаєте з-за рогу, мчите до будинку. А ви, пані, — мовив він до акторки, яка грала нещасну жінку, — виходите он з того дому. Побачивши солдата, волаєте з жаху. Ви, пане, хапаєте її за горло... Можемо спробувати?
— Можемо! — гукнув дядечко.
Все було готове: режисер сидів на складаному дзиглику, оператор стояв біля камери, а в повітрі висів жах.
Дядечко перевершив сам себе! Тільки-но режисер дав знак, він вискочив із-за рогу, мов роз’юшений іспанський бик, і так страшно заревів, аж мурашки всім по тілу побігли. А тоді геть знесамовитів. Схопив жінку за горло з такою силою, що та осіла, мов нежива.
— Не так сильно, пане, бо ви мене задушите!
А режисер закричав:
— Стоп! — І перестав знімати в найдраматичнішому місці, коли дядечко стискав пальці на горлі нещасної.
— Не так! Не так! — волав режисер. — Ви все робите, як сучасний гангстер, а не як варвар! Чого ви так витріщаєте очі й кривите обличчя? Повторімо цю сцену ще раз. Тільки, прошу, більш природно. Ось я вам покажу...
А тут дядечко як гарикне:
— Що там ви мені покажете! Я знаю краще за вас!
Режисер пополотнів.
— Виявляється, з вами не можна працювати...
Дядечко здер з голови руду перуку і швиргонув її на старожитний брук.
— Чорт з вами! — гукнув він по-польському.— Шукайте собі когось іншого! Не хочу ваших доларів, і дайте мені спокій! Я не робитиму з себе блазня! — Сказавши це, він високо підвів голову і повною гідності ходою рушив у порожню вуличку, а старожитні мури з фанери просто оніміли від подиву.
Так скінчилася коротка кінокар’єра мого дядечка.
11
— Чорт з ними! — пирхнув дядечко, коли ми вертали до готелю.— Той макаронник хотів мене вчити, як треба грати цю сцену! «Чого ви так витріщаєте очі?» Ловкий, га? «Не кривіть обличчя!» Я б йому перекривив! Уявляю собі, що то вийде за фільм! Дурний, як сало без хліба! — сердито плюнув і довго не міг заспокоїтись; а коли нарешті заспокоївся — розсміявся: — Щастя, що хоч так скінчилося! І що мені, старому коневі, вроїлось у голову! Ще бракувало, аби в Варшаві мене висміяли...
Оце вам і весь дядечко!
А мене аж тіпало, бо пропали всі мрії про дальшу подорож по теплих і екзотичних водах Адріатики. Здавалося, двісті доларів уже лежали в нас у кишені, ми могли мріяти й планувати. А тепер лишилось єдине — спакуватися й повертати голоблі додому. Втім, як його повертати, коли дядечко останні гроші проциндрив на горіхове морозиво та виноград...
— Двісті доларів — це все-таки гроші, — мовив я.— Що тепер ми робитимемо?
— Те саме, що й учора, — втішився невдатний вікінг.
— Все-таки ви, дядечку, легковажні. Навіть мама, котра так любить вас, каже, що ви не відаєте, на якім світі живете.
— А хто з нас відає? — глибокодумно спитав дядечко.— Присягаюся — мама теж до пуття не знає. А ти знаєш? Ще недавно люди думали, що земля пласка, а сонце на ніч ховається в океан...
— Цікаво, що тепер нас порятує. Певно, фотоапарат,— зауважив я ущипливо, — бо нічого іншого не бачу.
— Прекрасна думка! Я б сам ніколи не додумався. У мене ж дома є ще один.
— А я, дядечку, не дозволю вам робити дурниці!
— Це ж мій апарат.
— Так, але ви продасте його за півціни. Якщо ви продасте апарат, то я повертаю до... до... Варшави.
— Будь ласка,— відмахнувся дядечко.
— І... і не хочу вас більше знати.