Іво перший став на прові й скочив. Плив під водою, і мені здалося, що він рухається в прозорому склі. Відплив далеко од човна, перевернувся на спину і спокійно лежав.
Потім усі стрибали з човна у море, — як хто вмів. Я хотів скакнути з фасоном, головою, звісно, а натомість боляче гепнувся животом. На щастя, ніхто цього не зауважив. Ми плавали круг човна. І було справді прегарно! Під нами глибочінь, над нами небо, сонце, вітер, і ми плюскалися, мов риби!
Було б іще лучче, якби ми могли побачити пустельника з острова Свети Никола, та, на жаль, коли ми знов усі позалазили в човна, виявилося, що не можна запустити мотора.
То був солідний підвісний мотор із тросовим стартером. Трос треба окрутити навколо шківа стартера, а тоді рвучко шарпнути, щоб шків почав крутитися. Просте діло. Просте, ясна річ, тоді, коли шарпнеш — і мотор заведеться. А наш не хотів заводитись. Шарпав Іво, Марко, Свен, шарпав я, шарпала навіть Геля, аж шкіру на пальцях позривали, а те вперте бидло і не здригнулось. І це саме у чистому морі!
— Може, кінчився бензин? — сказала Геля.
Іво перевірив. Ні, пального ще досить.
Заходилися ми шарпати знову. Та все марно — мотор мовчав, як зачарований, а нам просто руки опадали.
Що ж робити? Чисте море, а ми в маленькому човні з мотором, який не заводиться, хоч плач.
13
Ніхто з нас не знав, що роблять кинуті напризволяще люди після аварії корабля. Навіть Геля не знала, хоч вона була вождем Чорних Стоп. Ми геть розгубилися, а коли розгубишся, звісно, ніщо путяще на думку не спадає.
— Якби весла... — замислено озвався Іво.
— В такому моторному човні весел немає, — зауважив Марко.
— Подивимось! — Іво почав нишпорити по палубі. За хвилину, радісно скрикнувши, він витягнув невеличке весло.
І враз нас пойняв бойовий дух. Узялися ми веслувати. Одначе це було не так просто. Маленьке весло, великий човен, до того ще й без керма, бо за кермо в таких човнах править гребний гвинт підвісного мотора. Коли хтось із нас веслував з лівого боку, то човен круто повертав праворуч, а коли з правого — ліворуч. Просто танець на місці та й годі! Ми не просунулися вперед навіть на кілька метрів. Зате помітили, що вітер віє од берега і течія, хоч і помаленьку, відносить нас далі й далі в море.
От халепа! Бойовий наш дух одразу згас, тим паче, що сонце хилилося до заходу і вже поволі надходила ніч. Цього тільки бракувало!
— Хлопці! — озвалася Геля.— Головне — це не втрачати надії.
— І не занепадати духом, — додав Марко.
— І держати фасон,— докинув я, а сам відчував, що й надію втрачаю, і духом занепадаю, і не держу фасону.
— Треба все-таки щось робити,— знову замислено мовив Іво.
— Не можемо ж ми цілу ніч отак сидіти. Течія занесе нас далеко, а потім...— він не докінчив, бо, мабуть, не хотів нас лякати.
— У мене є ідея! — вигукнула Геля.— Я читала, що люди, які зазнали морської катастрофи, пускають світляні ракети.
— Ну й пусти,— глузливо засміявся Марко.
Свен теж хотів щось сказати, але не сказав, бо все одно ми його не зрозуміли б.
Гарне становище, нічого не скажеш! І все через Гелю, якій засвербіло покупатись у чистому морі! А втім, лихо його знає, через кого! Тепер це байдуже. Замість побачити пустельника на острові, ми пливли невідомо куди — нас односила морська течія.
Незабаром сонце сховалося за обрієм, море потьмяніло, застигло. Зробилося похмуро і грізно.
Мені хотілося розважити братву, от я й розповів історію про трьох радянських моряків. Я чув цю історію від батька і глибоко нею перейнявся. А було так. Троє радянських моряків прикордонної охорони на березі Тихого океану, десь далеко на півночі, ремонтували стару баржу. Зненацька могутня хвиля порвала всі швартові, а прудка течія підхопила баржу і понесла її в океан. Усі гадали, що моряки загинули, а тим часом вони шість тижнів без харчів, без прісної води скиталися в пустельному океані. Тільки через шість тижнів їх випадково врятувало судно американського військового флоту.
— Вигадуєш! — сказав Марко, коли я розповів цю жахливу історію. — Як би вони витримали шість тижнів без їжі та прісної води?
— Ви, певно, читали книжку французького лікаря, — вступилася за мене Геля. — Уявіть собі, той француз хотів довести, що людина, навіть після аварії на морі, довгий час може жити в надзвичайно важких умовах. От він і виплив у Атлантичний океан без харчів та прісної води.
— Теж вигадуєш, — знов озвався Марко.
— А от і ні! Прочитай книжку сам, тоді побачиш.
— То, видно, був якийсь факір.
— Не факір, тільки він усе науково розробив.
— І науково витягнув ноги.
— Нічого схожого. Харчувався рибами, і прісну воду вичавлював з риб. І в такий спосіб...
— Пив солону воду,— глузливо кинув Марко.
— Не віриш — не треба! Там докладно описано, як він вичавлював. А вода в рибі зовсім не солона, а солодка. Саме в цьому й полягає експеримент.
— Кажи, кажи казку!.. Так я тобі й повірю!
Марко був природжений маловір. Не повірив би навіть тоді, коли б сам прочитав книжку. Зате я повірив одразу, бо чого б той француз так мучився, а потім писав. Я подумав, що коли б нам випало мандрувати по Адріатиці хоча й шість тижнів, то і з нами нічого б не сталося. Ловили б собі рибу, вичавлювали з неї воду, а м’ясо їли б.
— І скільки води в одній рибині? — запитав я.
Геля не встигла мені відповісти, бо саме в цю мить Іво гукнув:
— Корабель!
Всі глянули на обрій. За хвилину по лівому борту замерехтіли вогні судна, яке йшло на нас.
— Це «Партизанка»,— визначила Геля.
— Тобі здається,— задерикувато втрутився Марко.
— Вранці вона ж плила до Бара.
— Не знаєш, а кажеш! Б’ємось об заклад, що то «Адріатика».
Ну й братва! Корабель на обрії, ми можемо врятуватись, а вони сваряться і хочуть битись об заклад! Хвилину тому ми були на дні розпачу, а тепер вони: «Партизанка» чи «Адріатика»?
— Хіба це так важливо, яке судно забере нас? — примирливо озвався Іво.— Аби тільки помітили, а то пройдуть мимо або розіб’ють човна, як горіхову шкаралупу.
Тож одне з двох: або нас зауважать, або нас не зауважать. Якщо нас не зауважать — то знову ж таки одне з двох: або проминуть, або налетять на човен, і тоді вже не доведеться думати, скільки прісної води можна вичавити з однієї риби...
Судно підходило ближче й ближче. Вже видно було вал пінявої хвилі, що сунувся перед його провою, і світло на горішній палубі, а в тому світлі — маленькі, мовби вирізані з паперу, людські постаті. Чути було навіть якусь джазову мелодію, що линула з репродукторів.
Судно обминало нас із лівого борту, за якихось двісті метрів. Не чекаючи сигналу Іва, ми щосили зарепетували, махаючи, хто чим попав.
Не знаю, що сталося — чи нас не зауважили, чи, може, думали, що ми вибралися на прогулянку і так захоплено вітаємо команду та пасажирів,— у всякому разі рятівники пройшли повз човен, навіть пальцем не кивнувши! Тільки почастували нас здоровенною хвилею, яка довго гойдала нашу шкаралупу.
Ми репетували на все горло, махали, хто чим міг, а судно, як то пишуть у книжках, велично краяло морські хвилі. А нам серце краялось і руки опадали. Яка сліпа доля! Нам серце крається і руки опадають, а там слухають джаз і їм байдуже до французького лікаря, який вичавлював воду з риб! Сидять у ресторані, вминають усякі там деволяї, шашлики, бризолі, скроплюють їх вином і, мовби нічого й не сталося, пливуть до Котора, Дубровника чи Спліта. Ну, чи є на світі справедливість?
Я спом’янув дядечка. Бідолаха думає, певно, що мене вже немає в живих, і вириває собі волосся з бороди. А пан Ренлюнд? Нема чого й казати! Теж рве на собі волосся. Дозволив синові стероризувати себе, повірив, що ми прогуляємося біля берега, а тим часом уже ніч западає...