Ніч таки й справді западала, море ставало щораз грізніше, а ми так і не бачили виходу. Ба ми були сливе на дні розпачу, коли розпач має дно.
14
Виявилось, однак — розпач не має дна, бо коли людині здається, що вона вже на дні, то настає ще більша притуга.
Саме так було з нами, коли судно щезло в синій далині, а ми зосталися в непроникній темряві. Сиділи мовчки, і кожен думав про щось своє. Я думав про суп філософів, бо згадав, що від самого ранку нічого не їв, окрім морозива та кількох грон винограду. Відчув лютий голод, і суп філософів видався мені недоступним делікатесом. За тарілку такого супу я віддав би тепер усе: годинника, якого не мав, фотоапарата, ба навіть нашого мамута... Що довше думав я про суп філософів, то гучніше бурчало мені в животі.
Ми сиділи мовчки, повісивши носи, і здавалося, що сидітимем отак цілі віки. Та коли із-за гір виринув місяць, заблищало враз море і стало ясно, майже як удень, новий дух пойняв нас, а надто Іва. Зненацька Іво скочив і став придивлятися до далекого берега, до вогнів, розсипаних уздовж скель, мов дрібні іскри.
Я збагнув: у нього щось заворушилося в голові. Не знав тільки що. А Іво, засунувши руки в кишені, довго дивився на берег. Раптом усміхнувся, підніс руку, витягнув її в напрямку берега і запитав:
— Скільки туди може бути?
— Що ти хочеш робити? — прошепотів я.
— Мабуть, кілометрів зо два... — мовив Іво, не дивлячись на нас.
— Певно, більше,— озвався Марко.
— Але трьох, безперечно, немає.
— Трьох, мабуть, нема, — потвердила Геля.
— Це добре, — рішуче мовив Іво і почав роздягатися.
Я схопив його за рукав сорочки.
— Що ти хочеш робити? — спитав ще раз.
— Не дурій, Іво! — крикнула Геля.
— Це не так страшно. Я пропливав більше, ніж два кілометри. Дам собі раду.
— Здурів! — шепнув Марко.— Це ж проти течії. Не допливеш.
— Побачимо.
Геля стала поряд нього.
— Ти цього не зробиш.
Іво кисло всміхнувся.
— Хтось же повинен... Зрештою, це справді не так страшно. Я не раз плавав далі. Місяць світить, видно, як удень...
— Геть здурів! — вигукнув Марко.
Тої миті зі мною сам не знаю, що сталося. Не проронивши ні слова, я почав скидати з себе одежу. Іво схилився наді мною.
— Що ти робиш?
— Попливу з тобою.
— Не роби дурниць!
Він хотів спинити мене, але я вирвався і прямо з помосту, через облавок, стрибнув у воду. Вона була тепла, лагідна, майже гладенька. В сяйві місяця блищала, мов зеленастий оксамит. Над собою я побачив зорі, далі — мідяний гонг місяця, гори, що тонули в салатовому світлі, а нижче — берегові вогні.
З човна мені щось кричали, але я не розумів, чого вони хочуть. А може, не хотів зрозуміти...
За мить я побачив, як у воду скочив Іво. Підпливши до мене, він сказав, пирхаючи:
— Тільки помалу, не напружуйся, щоб не стомитись. А коли стомишся — скажи, тоді разом відпочинемо на спині.
— Гаразд! — гукнув я.
Ми спинилися на одній лінії, а тоді рушили, мов по команді. Пливли брасом, ритмічно, мовби хтось із берега визначав нам темп. Спочатку я ні про що не думав. Відчував тільки дивовижну силу, яка штовхала мене до берега, і задоволення від того, що я не дав Івові поплисти самому. А проте я боявся оглянутися назад, побачити, чи далеко ми відпливли од човна. Бо здавалося, ми стоїмо на місці.
Але все-таки оглянувся. Човен був уже далеко позаду. Море зовсім стихло, і течія, яка йшла від берега, зникла. Я заспокоївся. Якщо, подумав, жінки перепливають Ламанш,— із Франції до Англії, — то чого б це нам не доплисти до берега...
Я навіть поплив швидше.
Та недовго тривав цей блаженний спокій. Ні з того ні з сього згадалася мені акула, яка в Герцегновому одкусила ногу англійці. Видалося, що чудовисько шастає десь поблизу і чигає на нову поживу. Що для нього могло бути краще за двох молодих хлопців?
Враз мене охопив пекельний жах. Ноги, руки, шия стали мов дерев’яні. Я відчув — далі плисти не можу. Ліг на спину і крикнув Івові:
— Я стомився!
Іво повернув до мене голову. В місячному сяйві я бачив його темне обличчя і перелякані очі.
— Що з тобою?
— Нічого. Просто втомився.
— Може, повернемо до човна?
— Ні! Пливімо далі!
Правду кажучи, я охоче повернув би назад до човна, але що б тоді Іво подумав про мене? Він уже й так знав, що я не вмію до пуття ні плавати, ані пірнати, і взагалі... Про акулу я боявся навіть згадувати, бо він висміяв би мене посеред моря.
Поволі збирався на силі. Гнав геть думки про акулу. Проганяв її далеко, до берегів Африки; тільки вона ніяк не хотіла відпливати. Кружляла ближче й ближче навколо мене, а певніше — в моїй уяві. Чим більше я силкувався про неї забути, тим більший страх огортав мене. Здалося мені, що я не потраплю утриматися навіть на спині...
— Відпочив уже? — спитав Іво.
— Вже, — відповів я. — Можна плисти.
Нічого іншого не випадало сказати. Я зціпив зуби і насилу поплив далі. Мав таке відчуття, ніби все це мені тільки сниться. Вода густа, як смола, а я пливу вперед через те смоляне море і ніяк не можу доплисти... Я вже не оглядався назад, не дивився на берег — дивився тільки на Іва, на його голову, що то занурювалась, то виринала, і на руки, які впевнено розгортали воду. Я знемагав...
Коли це зліва почув гудіння мотора — здалеку воно скидалося на дзижчання комара,— а за хвилину побачив тьмяний вогник, що ніби світлячок сунувся по воді. Якийсь човен плив у нашу сторону!
Ми зупинилися.
— Човен... — прошепотів Іво.
Я не озвався, бо не здолав видушити з себе ані слова. Іво підплив до мене.
— Бачиш? — показав у напрямку берега.
Я виразно бачив човна і чув гудіння мотора, яке ставало гучніше й гучніше.
Зненацька в човні засвітили прожектор. Смуга світла ковзнула по воді й торкнулася наших голів.
— Шукають нас! — гукнув Іво. Рвучким рухом він загріб воду, вискочив аж до пояса і витягнув угору руку, як робить людина, рятуючись із виру.
— Гей! Гей! — крикнув.
Я теж закричав, але голос мій був такий слабенький, що його ніхто не почув би навіть через підслухувальний апарат.
Проте човен прямував до нас, а прожектор обмітав воду то з лівого боку, то з правого. Шукали нас. Це було певно. Та як зауважити серед ночі на поверхні води дві голови, схожі на маленькі буї? Однак я не втрачав надії, бо, крім неї, у мене вже нічого не лишилося. Я знов закричав, і — о диво! — голос мій пролунав трохи гучніше. Кричали ми по черзі: раз Іво, раз я. І були певні, що нас почули — адже човен прямував до нас.
Ми вже чекали, що нас от-от витягнуть з води, але раптом човен звернув убік... Ми тільки почули гучний гуркіт, а потім звідти, куди повернув човен, до нас докотилася крута хвиля.
Ми зосталися, мов два корки, викинуті в море. Самі, знесилені до краю.
— Попливли до нашого човна...— озвався по хвилі Іво.— Мабуть, побачили їх.
— А якщо і їх не побачили?
— Човен більший, його легше помітити.
Аж тепер я збагнув, що сталося. Ми рятували товаришів, покинули моторку, а тим часом їх знайшли, ми ж полишилися на ласку долі. Що робити? Я не запитав про це, бо саме питання видалось мені безглузде. Що ми могли робити?
— Пливімо далі! — спокійно сказав Іво.
— Куди?
— До берега...
Будь ласка, оце вам Іво! Не думає про те, що робити, бо знає: єдиний порятунок — це плисти до берега.
Іво ніскілечки не хвилювався. Підплив до мене і спитав:
— Як ти почуваєшся?
— Добре,— збрехав я.