— Ну то рушаймо... тільки помалу, бо я вже стомився.
Не знаю, відкіля у мене взялися сили до дальшої боротьби. Ми пливли поволі-поволі. Здавалося, стоїмо на місці, в застиглій, мов лава, воді. За нами й досі гула моторка і в темряві блищав, наче око морського чудовиська, прожектор.
— Стали,— озвався Іво.
— Певно, забирають наших, — крикнув я у відповідь, і раптом узяв мене великий жаль. Там уся наша компанія: Геля, Марко, Фран, Свен сідають у човен, а ми... Я не важився навіть подумати, що буде з нами. Іво теж не важився, але сказав:
— Зараз повертатимуть... Може, тепер нас помітять.
Він хотів мене підбадьорити, а я вже був певен — коли не допливемо своїми силами, то загинемо. І, зціпивши зуби, я ще швидше поплив до вогнів, що блимали на березі.
— Зажди, вони повертаються...— почув я ззаду голос Іва. Не зупинився. Знав — коли хоч на мить перестану плисти, то вже не здолаю зрушити з місця. Я поплив тільки трошки повільніше, щоб Іво міг догнати мене.
— Зажди! — крикнув він.— Треба дати їм якийсь знак! — Іво перевернувся на спину та й ну бити ногами, високо розбризкуючи воду.
Невдовзі я побачив, що смуга світла, повільно пересунувшись по воді, раптом спинилася. Прожектор бив просто в нас, а здалеку хтось голосно гукав. Мені все ще не вірилось, та ось я перевернувся на спину й побачив вал води перед човном і велике, біле око прожектора. Пливли до нас.
Човен підходив ближче й ближче, і я щораз виразніше чув, як звідти гукали. Здавалося, я чую голос дядечка та Гелі... І тоді я геть знесилів. Широко розкинувши руки, лежав, наче мертвий, на воді, яка легко гойдалася піді мною...
15
— Тут до тебе приходив Іво,— сказав дядечко. Він сидів над плиткою, мов факір над скрученою в клубок змією, і помішував ложкою в казанку. Навіть не обернувся, а гробовий голос його не віщував нічого доброго.
Аж тепер я збагнув, що хвилину тому прокинувся і лежу в наметі. Через лаз бачив могутні дядечкові плечі, його великий капелюх, сріблясто-сині гілки олив, а далі — скелі, кипариси і затоку, вкриту брижами від подиху легкого вітру. Світ видався мені ще кращий, особливо коли я подумав, що міг його вже зовсім не бачити. Тільки дядечко начебто супився. Це вперше я бачив його таким. Я не смів і рота роззявити, але за хвилину наважився.
— Приходив Іво... Що він хотів?
Дядечко здвигнув плечима.
— Хіба я знаю! Певно, хотів побачити, чи ти живий.— І раптом повернувся до мене, й мені аж мурашки поза шкірою побігли, бо в його очах я вперше уздрів гнів. Мить докірливо дивився на мене.— Все-таки жаль, що я не твій батько, а то з задоволенням вліпив би тобі двадцять п’ять гарячих по голому місцю.
«Яке це щастя, що він не мій батько,— адже у нього страшенно важка лапа»,— подумав я, але сидів покірно, мов трусик. Анімур-мур, щоб ще дужче не розсердити дядечка.
Дядечко похитав головою.
— Ловко ти зробив! І взагалі, нащо я брав тебе з собою! Подумай тільки, що б я сказав твоїй матері?
Я подумав, проте нічого не прийшло мені в голову, що б дядечко міг сказати мамі, якби мене не витягли з моря. Одначе скоро я зрозумів, що дядечко нічого не повинен казати, бо ж він розмовляє зі мною і — коли нюх не зраджує мене — готує на сніданок щось вельми смачне.
— Може, ти щось скажеш? — гукнув дядечко басом, од якого захиталися гілки олив.
— Перепрошую...— прошепотів я.
— «Перепрошую... Перепрошую...» Великий толк із твого перепрошення! Пан Ренлюнд геть посивів, а він — «Перепрошую...»
— Мені здається, що пан Ренлюнд уже був сивий, — зауважив я мимохідь.
— І надало ж вам!
— Ми хотіли поплисти на острів Свети Никола. Там, кажуть, живе пустельник, який зовсім не є пустельником.
— Що? Що ти вигадуєш? Іще й глузуєш із мене?
— Спитайте, дядечку, Іва, він вам розкаже. Місцеві власті буцімто зробили з нього пустельника, аби закордонним туристам було на що дивитися.
— У тебе, либонь, гарячка!
— Ні! Тільки той пустельник сам із Петроваца, і коли на острові немає туристів, то він іде до пивниці, попиває там вино і слухає радіо, бо йому дуже нудно. Я навіть подумав, що з вас, дядечку, був би першокласний пустельник, і ми заробили б трохи грошей.
Дядечко розпачливо звів руки до неба.
— Ти, певно, збожеволів!
— Зовсім ні. Я тільки подумав, що замість продавати апарат, ми могли б удавати з себе пустельників і зібрати доларів на дальшу дорогу.
— Що ти валиш із хворої голови на здорову? Я так, а він сяк! І ще називає мене пустельником! Ловке зіллячко я взяв із собою!
— Коли так, то я можу до кінця подорожі мити посуд...
— Не перетрудився б, мій дорогенький.
— Чому?
— Бо ми повертаємо до Варшави.
Запало те, що в таких випадках звичайно западає — могильна тиша. І міна у мене була могильна, бо враз я збагнув, що кінчаються найкращі дні мого життя. Я мав побачити ще стільки цікавого, пережити ще стільки тих гарних днів, а тут — бах! — треба повертати. Я мало не плакав, але не міг дозволити собі розпустити нюні при дядечку. Зціпив тільки зуби, і що міцніше зціплював, то дужче хотілося мені плакати.
— Чи... чи ми небезпремінно маємо повертатись?
— Ти повинен зрозуміти, що я відповідаю за тебе! — гнівно обрушився дядечко.— Дідько тебе знає, якого коника ти ще викинеш...
— Даю слово — нічого більше не викину...
— Ба це ти тільки так кажеш!
— Постараюся не викинути.
Якусь мить дядечко куйовдив пальцями руду бороду. Раптом глянув лагідніше.
— А до того... у нас немає вже грошей.
— То продаймо фотоапарат... Дома ж у вас є ще один.
— А як не знайдемо покупця?
— Я побалакаю з Івом, може...
— Не турбуйся, — мовив дядечко, блимнувши очима.— Вчора я вже про все домовився. Є тут один француз, який хотів би мати такий апарат.
— Ур-р-ра! — радісно вигукнув я, вмить розгадавши дядечкову гру. Любий чародій, він спочатку надув губи, прочитав мені доброго отченаша, і все це задля того, аби потім виправдати продаж фотоапарата. Милий хитрун, нічого не скажеш!
Тим часом милий хитрун спинив мене.
— Нема чого радіти! Тих грошей нам стане тільки на дорогу додому. Не добиратися ж нам пішки. Так, Марцінку, на жаль, ми банкрути... Мені дуже прикро, що так сталося.
Становище і справді було безвихідне! Годинника продали і проїли, перед нами — ніяких видів, окрім казкового виду на скелясту затоку. Ех, коли б ото дядечко не витріщав так очей перед кінокамерою, були б ми тепер майже мільйонерами, а так що ж нам лишилося? Хіба тільки вдавати пустельників.
Я був геть прибитий, і дядечко теж був прибитий, а в казанку тим часом щось варилося, вдаряючи в ніс розкішним запахом. Незабаром я впевнився, що то чудова юшка.
Після юшки і дух покріпшав.
— Нічого не вдієш, — озвався я.— Що з воза впало, те пропало. Не годиться опускати рук.
Дядечко нічого не сказав, тільки заспівав собі якесь бумтарарадабум, здається, арію з «Ловців перлів» чи з «Веселої вдови».
— Коли вирушаємо? — запитав я.
— Може, ще побудемо кілька днів. Це залежить од того, скільки француз дасть за апарат.
16
Я не встиг закінчити розмови, бо прийшов Іво.
— Привіт! — сказав він.— Хочеш зі мною ловити рибу?
— Чудово, — відповів я. — Зараз візьму маску і ласти.
Подалися ми до затоки. Іво мовчав.
— Від’їжджаємо, — озвався я.
— Шкода. Я дуже полюбив тебе.
— І я тебе.
— Напишеш мені, правда?
— Неодмінно! Надішлю фотознімки нашого загону. Шкода, що ти не в Варшаві.
— Або що ти ходиш до школи не в Чачаку.